Знайти вільну хвилину для інтерв’ю Юлії важко. Вона викладає англійську, вчить польську, займається перекладами, публікується в різних виданнях, має колонку і в газеті «Культура і життя», при цьому не полишає роботу бібліотекаря. Зараз вона «гастролює» із презентацією своєї нової книги «Коли злітають літаки», яка вийшла у видавництві “Час Змін Інформ”. Це вже третя її повість. Писати і вдосконалюватись – то внутрішня потреба.

Одними із перших із кожною новою книгою Юлії Матту знайомляться жашківські читачі. Це вже правило, якого Юлія дотримується з любові до цього затишного міста. Днями вона тут презентувала нову книгу. Захід організовано відділом культури, молодіжної політики, спорту та туризму Жашківської міської ради (ВКМПСТ) в стінах Центральної районної бібліотеки. Тут мали місце дружні розмови авторки із гостями, «музичні хвилинки» від педагогів Дитячої музичної школи Н.Бондарчук та А.Давиденко, приємні сюрпризи і презенти від ВКМПСТ та гостей – друзів, колег із мистецького об’єднання “Мистецька толока”, учнів, пересічних жашківчан.

Після презентації вдається поспілкуватися.

Юлія готується до інтерв’ю, вмощується на стільці, пропонує каву та спілкується – усміхаючись. Завжди усміхатися і бути в позитивному настрої – теж правило.

– Юлю, коли для тебе здіймаються в небо літаки?

Обличчя співрозмовниці ясніє мрійливістю:

– Я дуже люблю подорожі. В одній із них я побувала в Стамбулі. Це не та туристична Туреччина, де звикли відпочивати українці. Але я люблю такі місця – дуже колоритні, самобутні, не адаптовані під туриста. Під час мандрів зустрічаєш різних випадкових людей, які в результаті стають тревел-партнерами, або навіть друзями, потрапляєш в пригоди – усе це стає частиною сюжету. Так, у книзі є реальні ситуації і герої, прототипами яких є мої знайомі. Природно, що повість вийшла дуже реалістична.

– То «Коли злітають літаки» – про подорож?

– Ця книга – про подорожі, про любов, Стамбул. Повість, як і дві попередні, – «гастрономічна». Обожнюю куштувати заморські страви, і пристрасть до екзотичної їжі теж стала частиною книги. За відгуками, читається смачно. «Робоча першоназва» цієї повісті, до речі, теж була гастрономічна – «Смажені каштани».

– Ця книга – для жіночої аудиторії?

– Ще «Жашківські равлики» розцінювалися мною і видавцями як «жіноче чтиво». Але ні – читають усі три повісті залюбки і чоловіки, і підлітки. Маю 14-річного сина – він одним із перших читає «друкописи». Тому питання цільової аудиторії несподівано для мене відійшло на другий план. Самі ж читачі зазначають, що це книги для приємного вечора або «в валізу». Я б сказала, що це повість-аперитив перед мандрівкою», бо після прочитаного багато хто пускається в мандри.

– Ти започаткувала термін «бібліотечний туризм». Що означає це поняття?

– Другий рік працюю в Київській бібліотеці імені О.Герцена, спілкуюся із колегами з інших бібліотек. Мені стало цікаво, як будується робота книгозбірень за кордоном. Відвідала одну, другу… Знаєте, бібліотеки варті уваги туристів не менше, ніж музеї, собори та ярмарки із сувенірами! На сьогодні сучасна бібліотека – це платформа для творчості, спілкування, навчання. Наприклад, у бібліотеках Відня книга та Інтернет не конкурують – вони доповнюють одне одного. Натомість в Україні ще побутує думка, що Інтернет витісняє книгу. У віденських бібліотеках зібрано великі колекції вінілових платівок, які можна тут і прослуховувати. Вразила мене юдейська бібліотека, де проводять весільні церемонії. За кордоном не бояться виходити за рамки. Там бібліотеки мають свою сувенірну продукцію, залюбки приймають в подарунок видання українською мовою. Тож, де не буваю, обов’язково заходжу до найближчої бібліотеки, везу наші книги, газети. А про свої мандри ділюся з іншими, бо це справді цінні туристичні маршрути – так поняття «бібліотечний туризм» і народилося.

– Юліє, ти переїхала із Києва до райцентру на Черкащині. Чим продиктоване таке рішення? Як до цього поставилися твої близькі?

– За останні кілька років я пройшла такий вишкіл, що полишити столичний комфорт не страшно. Навіть навпаки: в якийсь момент штучно провокуєш ситуації, щоб вийти із зони комфорту, зумисне випробовуєш себе на міцність. Для когось переїхати із Києва у містечко-райцентр – це крок назад, а для мене – це свідчення того, що я досягла певного рівня, коли можливості розвиватися знайду будь-де! Проміняти столицю на невеличке містечко легко – якщо умієш знаходити можливості і перспективи. Тим паче, я полюбила Жашків, його людей, неймовірну природу. Я запрошую сюди усіх своїх друзів, знайомлю їх із тутешніми митцями, краєзнавцями – і друзі залишаються ще довго під враженнями! Не всі з мого оточення прийняли моє рішення, не всі зрозуміли і підтримали – ми ж усі маємо свій світогляд.

– Які плани на майбутнє?

– Пишу нову книгу. Вона про відмінності в культурі і менталітеті українців та іноземців. Планую більше займатися журналістикою. А ще – облаштуватися на новому місці, поставити тут на подвір’ї в тіні винограду садову гойдалку і столик, за яким частуватиму чаєм своїх друзів із Києва.

Спілкувалася Людмила Лотецька

Писати про книги завжди приємно. А писати про дебютну книгу Ніни Ковальчук приємно вдвічі. «Чому?», – можете запитати ви. Тому, що є радість за Білу Церкву. Бо є ще один промінчик поетичного таланту серед нахрапистої, токсичної нездарності, яка волає про свою геніальність, вимагаючи до себе уваги і запльовуючи умовним соняшниковим лушпинням усе навколо. «Усє хотять бить напольйонами!» – говорив кримінальний авторитет в фільмі «Інтервенція».

Ніна Ковальчук надзвичайно скромна людина, яка про свою творчість говорить пошепки. Та й про що говорити, варто відкрити томик «Суцільні монологи», який вийшов у видавництві «Час Змін Інформ» і був представлений поціновувачам поезії в бібліотеці №6 (завідувачка Надія Гаврилова), розгорнути в будь-якому місці й почитати. Поголос про надзвичайно тонкі й вишукані вірші авторки ходив давно. З’являлися вони і в групах поціновувачів літератури у соціальних мережах. Їх обговорювали, ними захоплювалися. А тепер є і «Суцільні монологи», вишукана і стильна книжка, яку приємно взяти в руки.

Візьми, не бійсь,

У власні долоні шматочок глини,

Хай зріє, звикає до теплоти.

Як виліпиш сам свої дні і хвилини,

Ці зліпки життя – то і будеш ти.

Ніна Ковальчук надзвичайно майстерно володіє талантом створити незабутні образи, метафори, знайти епітети буденним сценам і явищам. Її вірші ліричні й трагічні, глибокі та щемливі. Поетеса може знайти емоцію і в жовто-сірій буденності щоденної поїздки в громадському транспорті.

Дихати мовчки, в нікуди дивитися.

Не дослухатися, щоб не зчепитися.

Колами, колами…

Втиснення, вторгнення.

Жовті маршрутки людьми переповненні.

Читати вірші Ніни Ковальчук хочеться наодинці, а потім все ж таки вийти до людей і змінити своє ставлення до буденності. Захопитися фарбами весни, підставити обличчя теплому вітрові, насолодитися вечором на березі тихої Росі, дивлячись, як сонечко голубить останніми промінчиками верхівки паркових дерев. Потім зателефонувати найріднішим людям і просто поговорити про те, що було останнім часом. Просто поговорити, бо після «Суцільних монологів» так хочеться спілкування.

Ніні Ковальчук пощастило, що в неї є справжні подруги. Тетяна Строкач нещодавно сама представляла нову книгу, а тепер щиро раділа за авторку. Декламувала свої вірші. Виявляється, є в подруг ритуал чи то творча забавка, коли на монолог Ніни відзивається поетичними рядками Тетяна. Ось вам і діалог. Нехай він розвивається і приносить нові творчі знахідки.

Чекаємо нових книг Ніни Ковальчук. Радіємо новим літературним відкриттям, дякуємо бібліотеці №6, де так тепло і затишно, де завжди раді підтримати українську культуру.

Костянтин Климчук, директор видавництва “Час Змін Інформ”

11 грудня у світлиці Рожнятівської ЦБС відбулася презентація сьомої поетичної збірки поетеси, бібліотекаря, просвітянки, лауреата престижних премій, члена НСПУ Лесі Шмигельської під символічною назвою “Сьоме небо”.

Літературно-музичне дійство, що отримало назву “На сьомому небі від щастя”, працівники бібліотеки приурочили до творчого ювілею поетеси – 10-річчя літературної діяльності.

Зустріч розпочалася з благословення отця Дмитра Халуса. Ведучі розповіли про творчий шлях Лесі Шмигельської і її здобутки на поетичній ниві. Юна подруга Оленка Титаренко підготувала для Лесі чудовий фотоколаж, який продемонстрували присутнім працівники бібліотеки.

Авторка розповіла про свій шлях до літературних висот, про роботу над кожною збіркою, зачитала декілька поезій з нової книги, чим неабияк зворушила присутніх. Поезія Лесі щира, глибока, багатогранна.

Зі словами привітання виступив головний редактор Всеукраїнського літературно-художнього і громадсько-політичного журналу «Перевал», поет, пісняр, прозаїк, громадсько-культурний діяч, заступник голови Національної спілки письменників України, заслужений працівник культури України Ярослав Ткачівський, який приїхав разом зі своєю дружиною Олександрою. Пан Ярослав згадав, якою щасливою і окриленою була Леся на врученні обласної премії імені Василя Стефаника, а також подарував свіжі примірники журналу “Перевал” винуватиці свята, Любомиру Михайліву та бібліотеці.

Враженнями про Лесину творчість поділилися заступник голови Рожнятівської РДА Богдан Михайлович Яковина, заступник голови районної ради Олег Володимирович Понайда, побажавши авторці нових творчих здобутків.

Журналіст, заступник головного редактора обласного часопису «Галичина», член Національної спілки журналістів України Ігор Лазоришин зачитав статтю про нову збірку Лесі Шмигельської, яка невдовзі буде надрукована в газеті “Галичина”. Пан Ігор зазначив, що “Сьоме небо” – найсильніша Лесина книга.

Добра подруга літоб’єднання “Ґорґани”, поетеса і художниця Оксана Сподар тепло відгукнулася про Лесю і її творчість, зауваживши, що щаслива знатися з такою світлою людиною.
Письменник, краєзнавець, журналіст, член Національних спілок письменників, журналістів та краєзнавців України, лауреат престижних премій, очільник літературного об’єднання «Ґорґани», голова Рожнятівського районного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка Любомир Михайлів розповів, як колись Леся прийшла до нього із рукописом своєї першої книжки, хвилюючись, яким буде його вердикт, і як Любомир Львович підтримав її добрим словом, спонукавши повірити у свій творчий потенціал. За його словами, поезія Лесі талановита, свіжа і самобутня. Любомир Михайлів вручив їй грамоту від Обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка (до 150-річного ювілею “Просвіти”). Такі ж грамоти отримали ще кілька просвітян району. Від імені літоб’єднання «Ґорґани» Лесю привітала її колега по перу Наталя Данилюк, зазначивши, що літспільнота пишається такою талановитою подругою, а також подякувавши авторці за глибоку, багатогранну поезію і за її щирість та людяність.

Наостанок директор Рожнятівської централізованої бібліотечної системи, заслужений працівник культури України Марія Василівна Рибчак привітала Лесю Шмигельську із вдалою творчою зустріччю і побажала їй справжнього щастя, яке підносить на сьоме небо.

Чудовою родзинкою свята стали талановиті земляки поетеси – гурти “Сусіди” і “Калинова вода”, які подарували авторці і всім присутнім свої прекрасні музичні номери.

Наталя Данилюк, поетеса, редактор, лауреат літературно-мистецьких премій ім. А. Малишка та ім. М. Підгірянки, член НСПУ

Романом, де головний герой посидів у в’язниці, вже кілька століть нікого не здивуєш. Від класики і до сьогодні літературні герої стають заручниками обставин, помилково опиняючись за ґратами. Від 90-х років попереднього століття в певних колах пострадянських країн надзвичайну популярність здобули книжки (і пісні) про «зеків», які більше не невинні жертви людської несправедливості, а носії доволі специфічної і відмінної від загальноприйнятої моралі. Роман Ганни Ручай «Смугастий, мов життя» водночас дуже далекий і близький до такого роду літератури.

Сама письменниця в інтерв’ю називає роман «сумнівним». Багато сумнівів викликає він і в читача. Прототипом головного героя став чоловік однокласниці Ганни Ручай. Оскільки розповідь ведеться від першої особи – Геника – то зрозуміти ставлення автора до нього і всього, що відбувається, майже неможливо. Та Геник такий чоловік, якому байдуже, що про нього подумають, бо треба «нікого не боятися, ні на кого не оглядатися, на все наплювати». І це не єдине таке життєве переконання в героя. Мірилом усіх його вчинків є не якесь усталене поняття «добра» і «зла», а лише власне до них ставлення. Вичитане з книжок без усвідомлення суті поняття «честі» теж викривлюється і дрібніє до «понятій». Попри переконання, що він «не повинен, не може, не сміє чинити з іншими так, як вони з ним», Геник усе одно робить саме так.

Звичайно, ставлення героя до світу можна пояснити обставинами, в яких він виріс – смерть батька, недогляд мами, яка мусила заробляти на утримання двох дітей, і далеко не найкращий приклад старшого брата. Але ні дорослішання, ні досвід чомусь не спонукають Геника до заміни моралі «око за око» і «або ти, або тебе» на милосерднішу. А можливо, атмосфера Радянського союзу і не спонукала до таких метаморфоз. Та й людині, яка не мусила здобувати собі «авторитет» кулаками, зрозуміти Геників світ складно.

Попри вплив обставин на життя героя, все у цій книжці зводиться до питання особистого вибору людини. Адже плисти за течією чи опиратися згубним впливам теж обирати треба самому. Дівчині у ХХІ ст. дуже складно сприйняти рішення 18-річного хлопця сісти за ґрати аби лиш не йти в Червону армію. Максим Перепелиця просто ридає – чи це вже не актуальний жарт у 2018?

А далі, намагаючись перетравити цю інформацію, гортаєш сторінку за сторінкою, кривлячись від малоприємних описів тюремного життя, усе чекаючи – пошкодує Геник чи ні? І, врешті, це стається – «він раптом зрозумів, що романтики ніякої нема в тюремному житті». У цій книжці тюрма теж зло.

Як і з’ясовується, що самого лиш каяття вже не вистачає, щоб усе виправити. І на толерантність суспільства до колишнього в’язня розраховувати нічого. Роботи немає, спілкування можливе лише в межах кримінального прошарку суспільства, і людина скочується на самісіньке моральне дно.

«Ліхіє дєвяностиє» лиш пришвидшують падіння. І от ми бачимо людину без майбутнього. Шансів на те, що Геник асимілюється із «добропорядним» суспільством, як його брат, до речі, немає. Провести межу між провиною соціуму і власною в тому, що все так склалося, дуже важко.

Знайомство із адвокатом Тетяною, яка розвінчує ілюзорне поняття честі, тверезить Геника. А смерть по-справжньому близьких людей спонукає до змін у стилі життя. Проте, вони лише «косметичні». Геник починає грати за правилами суспільства, в якому живе, де треба лише «робити вигляд», що ти чесна і порядна людина, а не бути таким насправді.

Незмінним залишається, на жаль, і те, що деяким юнакам кримінал все ще видається романтичним і «Владімірскій централ» реальнішим і крутішим від всього, що навколо.

Напевно, немає сенсу після такого розбору роману говорити окремо про письменницьку майстерність авторки. Кожен читач знає, що далеко не завжди зустрінеш у книжці героя, якого для розуміння мусиш детально аналізувати. А контраст із такими відносно «простими» персонажами, як старший брат Вовка або шкілький товариш Вітька, додає «складності» Геника нових граней. І трагізму.

Автор Катерина Чубенко
Фото автора та Тетяни Виговської

Ганна Ручай. “Смугастий, мов життя”.
ISBN 978-617-7477-19-7
Формат: 145×200 мм, 236 сторінок, тверда обкладинка.
Замовляйте телефоном: 097 931 66 47; viber +38 063 782 10 10

15 вересня у колі “Об’єднаних словом” відбулася ще одна незабутня творча зустріч – Наталя Данилюк презентувала свою нову поетичну збірку “СвітиТи мусиш”.

Не так часто на літературній ниві трапляється вишукана, талановита поезія до безмеж наповнена світлом. А тут під одною палітуркою зібрався всесвіт цього світла! Під час презентації на адресу Наталиного слова було сказано неймовірно багато хороших слів. Своє захоплення книгою висловив заступник головного редактора “Галичина” та літературний критик Ігор Лазоришин, письменник, краєзнавець, літературознавець, член НСПУ Іван Бандурка, письменниця Оксана Кузів, поет Володимир Присяжнюк, письменниця та художниця Ірина Токарська, поетеса Наталя Мрака, письменниця Оксана Пронюк, історик, краєзнавець та письменник Ярослав Дзісяк, пісню на слова Наталі презентувала бард і художниця Галина Різничук…

Та й не перерахувати тут усіх, адже колеги-горганівці та об’єднані словом щиро дарували Наталі не тільки яскраві букети осінніх суцвіть, а й ціле поле найщиріших слів вдячності за її творчість. Особливо запам’ ятались слова Сашка Букатюка про те, що колись Наталя зробила перші кроки назустріч літературному світу в колі “Об’єднаних словом” , а тепер сама здатна єднати своїм словом. І це справді так, адже привітати Наталю приїхали колеги не тільки з Франківська та області, а й зі Львова, Стрия, Тернополя, Чорткова… Мабуть, зайве говорити, що майже дві години офіційного дійства пройшли у змиг ока, і гості ще довго не квапились нікуди розходитись.

Ще раз хочу щиро подякувати усім, хто знайшов можливість прийти і розділити з нами це неймовірне свято Наталиного слова. Величезне спасибі “Галичині” за гостинність і, звісно, нашій світлоокій Кульбабонці за те світло, яке розлетілося у наших серцях, аби світити…

Леся Геник