Сьогодні наші партнери з Польщі отримали наклад польського видання книжки Костянтин Климчук “Літо, коли сонце стало чорним”, а завтра відбудеться перша презентація в м. Катовіце за участі перекладачок та редакторів. У цьому інтерв’ю ми спілкуємося з автором не лише про написання дитячої повісті про Чорнобиль, яка за такий короткий час набула популярності в Україні та Польщі, а також про його інші актуальні проєкти.

Ти писав цю книжку переважно в Катовицях, коли затримався тут через раптове загострення хронічної хвороби. На диво, книжка дописалася досить швидко: за 2 місяці. Чим тебе надихали Катовіце та загалом Сілезія?

Це досить сумна і, одночасно, оптимістична історія. Коли росія перестала вести гібридну війну й почала повномасштабне вторгнення, то я активно займався волонтерською діяльністю. Через хронічну хворобу суглобів та шкіри мене не взяли в Збройні сили, хоча я прийшов на збірний пункт. Росіяни вже захопили околиці Києва, і українській армії потрібні були засоби спостереження, зв’язку, транспорт, медикаменти. І цим ми з друзями почали забезпечувати наших солдатів.

Коли ми придбали і везли з Норвегії черговий автомобіль, організм сказав: «Стоп!». Просто посеред ночі. Добре, що це сталося в Катовицях, де у нас була опорна волонтерська база. Я стояв посеред нічного міста й не міг зробити й кроку. Потяглися довгі дні хвороби. І саме в ці дні й ночі я отримав змогу згадати та проаналізувати багато з пережитого в житті. Я дякую близьким людям, які підтримали мене, спонукали до літературної діяльності й нагадали, що поза війною є життя.

В мене перед очима була картина, як українські діти й жінки переходили польсько-український кордон, рятуючись від бомб, снарядів, фізичного й морального насильства росіян. Я відчув, що маю написати про українців, великий народ, який довгий час був без держави, а тепер бореться за своє існування.

Ти вибрав цікавий жанр – літературний нон-фікшн, а за основу взяв історію своєї родини, яка була розділена влітку 1986 року через аварію на ЧАЕС. Наскільки легко чи важко було переживати всі події дитинства знову, відтворюючи їх в спогадах?

Я теж пережив евакуацію в 1986 році після вибуху 4 енергоблоку Чорнобильської атомної станції. Порівнювати умови евакуації майже сорокарічної давнини і теперішньої буде некоректно, але є багато спільних рис, насамперед, – це розірвані сім’ї. Найважче було описати емоції людей, які опинилися в різних місцях. Під час евакуації в умовах інформаційної невідомості. Це зараз Інтернет та мобільний зв’язок дозволяють сказати хоч кілька слів одне одному, а в 1986 році відповідь на коротенький лист можна було чекати по три-чотири тижні. Невідомість гнітить, а не все можна було писати в листах, бо в Радянському Союзі існувала цензура.

Дитинство завжди згадується, як найбільш безтурботна частина життя. І навіть трагічні події з часом можуть набути якихось комічних та романтичних забарвлень. Але мені було гірко, бо і тоді, і сьогодні росіяни вкрали в українських дітей найдорожче – рідний дім, батьків і саме дитинство.

Мабуть, однією з найсильніших та найемоційніших моментів книжки є листи батька-ліквідатора до сина. На щастя твоєму батьку вдалося повернутися живим, хоча й не зовсім здоровим… Чи ділився він з родиною своїм досвідом? Чи дійсно, як в книжці, ти всі деталі його перебування в зоні відчуження дізнався вже в зрілому віці?

Ще до аварії на Чорнобильській станції в нашій сім’ї існувала традиція збиратися на свята за великим столом. Кілька поколінь згадували важки часи ІІ Світової війни, післявоєнне життя. З часом ця традиція відійшла разом із бабусями та дідусями. Настали важкі економічні часи в 90-х роках. І ми мало говорили про події 1986 року. Спочатку батько хотів вберегти нас, дітей, від важких подробиць, потім ми самі вже були дуже неуважні. Та прийшов час, коли ми сіли й дуже довго говорили. Я вдячний долі, що зміг зупинитися і поговорити з батьком. З’ясувати деталі ліквідації техногенної катастрофи, де поруч з досягненнями радянської науки застосовувалася рабська праця мобілізованих людей. Ці люди працювали без засобів захисту, медичного забезпечення, інструктажів про застосування засобів безпеки. Згодом все це мало фатальні наслідки для їхнього здоров’я. Це один із злочинів СРСР, в якому життя і здоров’я людей не було варте й центу.

В цій книжці, рекомендованій для дітей середнього та старшого шкільного віку, є досить не дитячі деталі про побут ліквідаторів та їхню роботу в зоні відчуження. Чи вся інформація, надана батьком, була використана в книжці, чи щось довелося лишити за кадром?

В дитинстві ми буваємо дуже легковажними. Здається, що час тягнеться дуже довго й завжди можна встигнути зробити відкладену справу. Я жалкую, що мало говорив з батьком свого часу про життя та побут ліквідаторів аварії. А коли вирішив написати книжку, то минуло майже сорок років. Звичайно, що і в батька з пам’яті стерлося багато подробиць. Я вдячний йому, що все ж у віці 77 років він зберіг основні спогади про літо 1986 року. Я намагався викласти все, що почув. Вважаю, що молодь може засвоїти і оцінити інформацію, викладену в книжці, й вона не стане для них шоком. Поза сторінками залишилося насправді дуже мало. Я досі жалкую, що раніше не записував всього почутого. Може, виправданням мені є те, що я зовсім не планував писати книжок.

Ти є фронтовим волонтером, і багато пишеш про сучасну війну публіцистики, проте художню книжку вирішив написати про Чорнобиль. Чому ти вирішив підняти цю тему саме зараз?

Ця тема не перестає бути актуальною. Адже до атомної катастрофи у 1986 році призвели люди, які були впевнені, що приручили атомну енергію. Результатом цього стала найбільша в світі техногенна аварія. Сотні тисяч людей позбулися своїх домівок. Величезні території стали непридатними для життя. Людству з цим жити ще багато сотень років. Світ, насправді, дуже крихкий. Його легко зруйнувати і знищити. Мало не щодня, починаючи з літа 2022 року, керівництво російської федерації погрожує Україні та й всьому цивілізованому суспільству застосувати ядерну зброю. А це в тисячі разів страшніше за аварію в Чорнобилі. Я не хочу, щоб світ перетворився на пустку. Звичайно, я розумію, що в росії не прочитають мою повість. Та мені хочеться, щоб світ не втомлювався від України, щоб і далі відчувалася європейська і світова солідарність проти зла. Переживши евакуацію в 1986 році, побачивши евакуацію українців у 2022-у, я хочу, щоб нам ніколи більше не доводилося покидати рідну землю.

Як гадаєш, чи буде книжка цікава польському читачу?

Під час презентацій книжки в Польщі приходили не тільки українці, а й поляки. Адже старше і моє покоління Польщі пам’ятає ті тривожні дні. Правда, воно не сприймалося так гостро. Аварія на атомній станції та ліквідація наслідків стали подіями планетарного масштабу. Нещодавно відомий серіал підігрів інтерес до теми. Але я ще хочу зауважити один аспект. Атомний вибух в Чорнобилі – це тільки дитячі ігри в порівнянні з погрозами росії, яка хоче спопелити світ у ядерному полум’ї. І нам треба об’єднатися, щоб зупинити країну, яка божеволіє просто на очах.

Які твої плани на майбутнє? Над чим зараз працюєш?

Я закінчив роман про події в Україні наприкінці 2021 і початку 2022 років. Про те, як люди мають обрати шлях, що може привести як до загибелі так і до щастя. Частково події сюжету розвиваються в Польщі. А нещодавно я закінчив розробку плану роману про українських жінок, які були вимушені через війну жити в Польщі, рятуючись від бомб, ракет, фізичного і морального насильства росіян. В них відбувається катарсис, відродження, і вони знайдуть в собі сили робити суспільно корисні справи.

Що ви знаєте про людей, які за своє життя були підданими і громадянами чотирьох, а то і п’яти країн?

«Всупереч долі» припідніме завісу таємниці над життям українців Закарпаття, які були мобілізовані в армію хортистської Угорщини й змушені воювати на фронтах Другої світової війни за геть чужі їм інтереси.

В роки кривавого лихоліття вони мали єдину мету – повернутися додому. Про тернисті долі вояків і «одісею» закарпатців до рідного краю говоритимемо з автором історичного роману Михайлом Ващинцем на книжковому святі Kyivbookfest.

Коли: 8 вересня об 11:00

Де: Pochayna Event Hall, 3 поверх, зал: K2

проспект Степана Бандери 23, Київ.

Долучайтеся до події

Lito, koły sonce stało czornym / Kostiantyn Kłymczuk
Wyd.: Biła Cerkwa: Czas Zmin Inform, 2023

Magdalena Niewiadomska
specjalistka informacji naukowej, tłumaczka z języka angielskiego i ukraińskiego

Druga połowa lat 80. XX wieku, Ukraińska Socjalistyczna Republika Radziecka. Po wybuchu w Czarnobylskiej Elektrowni Jądrowej do życia młodego Żeni wkracza całkiem widoczna ręka reżimu totalitarnego. Ojciec chłopca zostaje wysłany do likwidacji skutków awarii. Główny bohater trafia wpierw na obóz dla pionierów, potem na wieś do cioci. W końcu, przeżywszy całe lato w cieniu tajemniczej katastrofy, o której nikt nie chce mówić głośno, udaje mu się uniknąć kolejnej, która nie zabijałaby go latami jak niewidoczne promieniowanie, lecz w jednej chwili zabrałaby jego młode życie.

Książka ta znalazła się w gronie zwycięzców ubiegłorocznego konkursu projektów kulturalno-artystycznych Ukraińskiego Instytutu Książki. Do ukraińskich bibliotek obwodowych rozesłano tysiąc jej egzemplarzy.

Motywy znane z literatury europejskiej, jak motyw dzieciństwa, wakacji na wsi, katastrofy, zmian społecznych, i inne, ujęte tutaj z ukraińskiej perspektywy, dają nam ciekawy ogląd wydarzeń tamtego czasu, do którego w Polsce przeważnie nie przywykliśmy. 

W książce pojawia się na przykład motyw świniobicia, występujący w literaturze środkowoeuropejskiej, i wciąż funkcjonujący jako często żywe wspomnienie z dzieciństwa osób żyjących w tej części świata. Prosto przywodzi na myśl chociażby scenę świniobicia z powieści „Cholonek, czyli dobry Pan Bóg z gliny” Janoscha, jednej z najukochańszych książek Ślązaków. Działa to jednak jakże różne. 

„Cholonek” — inspirowany niełatwym — bardzo łagodnie rzecz ujmując — dzieciństwem Horsta Eckerta, jest powieścią, w której Ślązacy odbijają się jak w krzywym zwierciadle. Choć polskie wydanie w 1974 roku miało w założeniu stać się kolejnym narzędziem ośmieszania mieszkańców Górnego Śląska przez propagandę PRL, powieść stała się hitem, który przetrwał w Polsce próbę już półwiecza, i wciąż fascynuje i bawi następne pokolenia czytelników. Popularność „Cholonka” nie tylko nie słabnie, lecz wręcz wzrosła po nowym, polskim wydaniu książki w 2011 roku, już w wersji nieokrojonej przez cenzurę. Powieść stała się nawet, jak stwierdził Kazimierz Kutz, „cichą biblią humorystów”, a przedstawienie teatralne na jej motywach, wystawiane przez Teatr Korez z Katowic, grane jest od 2004 roku przy pełnej publiczności.

Rozdział ze sceną świniobicia w „Lito, koły sonce stało czornym” stanowi raczej gorzką konstatację stosunków społecznych w ZSRR, w tym piramidalnej pogardy względem osób z mniejszych miejscowości, a także osób ukraińskojęzycznych. Wyzywanie głównego bohatera – już w pierwszym wersie rozdziału – nie tylko w obcym mu języku, ale też ohydną, a powszechnie stosowaną obelgą, wyrywa serce szczególnie zakochanemu w języku ukraińskim polskiemu czytelnikowi, a w obecnych warunkach (2024 rok, jedenasty rok wojny rosyjsko-ukraińskiej) jest jak uderzenie w twarz.

Natomiast Ślązakom zapewne przypomni stosowane wobec nich i ich kultury metody z czasów Polskiej Rzeczpospolitej Ludowej.
Motyw w ten sposób potraktowanej wsi nasuwa niejakie skojarzenia także z innym dziełem z kanonu europejskiej literatury, mianowicie powieścią „Niziny” Herty Müller, Laureatki Literackiej Nagrody Nobla (2009), która podobnie gorzko, acz inaczej, konstatuje realia banackiej wsi w Rumunii. 

Rozdział w powieści Kostiantyna Kłymczuka, po punkcie kulminacyjnym, kończy się kataraktycznym przywróceniem ładu, normalnego biegu świata i niezmiennych praw przyrody. 

Dojmująca środkowoeuropejskość ukraińskiej literatury w wykonaniu współczesnych twórców zarazem otula środkowoeuropejskiego czytelnika znanymi mu motywami — znanymi z własnego, bądź prawie własnego podwórka, jak i zwala z nóg odwołaniami do wydarzeń bądź to prawdziwych, bądź fikcyjnych, lecz opartych na realnych, których samo wspomnienie lub wyobrażenie jest jak kopnięcie w brzuch Środkowoeuropejczyja i wypruwanie szydłem jego wnętrzności na żywca. 

Zakończenie książki, w swojej liryczności, piszącej te słowa kojarzy się z powieścią Henryka Sienkiewicza „Quo Vadis”, jednak nie ze względu na treść, lecz na poetyczność ostatniego wersu. Zaliczam go do swoich ulubionych w literaturze ukraińskiej. Ten typ zakończeń należy w ogóle do moich ulubionych: zakończenia otwarte i te tak liryczne, jak to właśnie.

Ostatni akapit pozostawia też w domyśle czytelnika znającego historię promień nadziei w związku z tym, co nastąpi za pięć lat względem akcji powieści. ZSRR upadnie, a Ukraińcy zaczną budować swoje własne państwo. W zakończeniu ten promień nadziei pozostaje jednakże w dalekim domyśle, a na razie główny bohater żyje w cieniu słońca, które stało się czarne, i niczego nie wie o tym, co czeka go w przyszłości. 

Okładka i oprawa graficzna zaprojektowana przez Ołeksandrę Kondratenko idealnie współgra z treścią książki. Grafika przedstawiająca czarne słońce, diabelski młyn i bloki mieszkalne w Prypeci, widnieje zarówno na okładce, jak i pojawia się na kolejnych stronach powieści. Stanowi adekwatne i trafne tło graficzne dla świata przedstawionego, a granat nieba na okładce zwiastuje fabułę rozgrywającą się w ZSRR z wszystkimi zawartymi w niej, łatwo dającymi się przewidzieć, przemilczeniami, szeptami pomiędzy dorosłymi, zakłamaniem, codziennym funkcjonowaniem pod knutem dyktatorskiego reżimu i wszystkim tym, z czym ten twór, zwany Związkiem Radzieckim, się wiązał. 

Powieść zalecałabym, szczególnie polskiemu odbiorcy, przeczytać komplementarnie z „Ukraińskim palimpsestem” (wywiad-rzeka Izabelli Chruślińskiej z Oksaną Zabużko) oraz książką „Mowa-mecz: jak howoriła radianska imperia” Eugenii Kuzniecowej.

Świat przedstawiony w powieści Kostiantyna Kłymczuka może stanowić też ciekawe pole do dyskusji mieszkańców Polski z przyjaciółmi z Ukrainy, zwłaszcza, gdyby książka doczekała się polskiego wydania i mogła dotrzeć do szerszego grona odbiorców. Realia w PRL i ZSRR, pewne podobieństwo tych realiów i doświadczeń, ale też niezliczone różnice, zapewne będą jeszcze długo źródłem dociekań i rozważań polskich czytelników. Polskich czytelników, których Ukraina szczególnie obchodzi. A dlaczego ich obchodzi? To pytanie zadawało sobie już wiele osób, w tym pisarzy i ludzi sztuki, lecz nikt zdaje się nie zdołał na nie jeszcze odpowiedzieć. Jurij Andruchowycz w eseju „Kraj marzeń” swoje rozważania na ten temat kończy pytaniami, moim zdaniem bynajmniej nie retorycznymi (jeżeli się mylę, to proszę mnie sprostować).
Dlaczego Ukraina wciąż obchodzi Polaków, tego nie wie nikt. Ale wciąż obchodzi.