Якось відомий київський критик поділився враженнями від літературного фестивалю в одному з «провінційних» міст. Мовляв, книжкові розкладки виблискують пістрявим глянцем — суцільне простирадло з соняшників, вишиваних орнаментів, колосочків, бандур… «Без верби й калини нема України» — якщо стисло. Самі лишень «пісні», «голоси», «струни» — але без жодного відлуння, принаймні на обличчях відвідувачів тих виставок не помітно емоційного відгуку.
Пробачимо світилам їхній снобізм: для них, бачся, визнати за «провінціалами» щось по-справжньому вартісне — «па камільфо», ще корона спаде, та й колеги можуть всміхнутися іронічно. Але й нашій, місцевій публіці снобізму не бракує. Для неї часом абревіатура ЧСПУ важить більше за якість твору. Та менше з тим.
Є вірші, виточені й вивірені до строфи, рядка й слова, «правильні» за формою та «ідейні» за змістом. За совєцької доби їх випускали грубенькими томиками, але вже на п’ятому творі читач раптом виявляв, що не пам’ятає жодного рядка з прочитаного. Так, щось гарне, нібито й людяне, і ліричне… А чомусь не зворушує. Такого багато й мовби все однакове. Школа.
Боронь Боже, сказати щось кепське про школу! Поетові потрібна школа майстерності — і вона буває різною: як порадами визнаних метрів чи справедливою критикою, так і спілкуванням із улюбленими книжками в тиші власної кімнати. Але школа в жодному разі не має нівелювати творчу індивідуальність, до чогось її «прирівнювати», «підтягувати», з чимось «порівнювати». Кожен талант — перлина, а перли, як відомо, визрівають у закритій мушлі, без втручання зовнішніх сил.
Тому так вражає і тішить цей феномен: думка, почуття раптово, спонтанно виливаються на папір, легко й щиро висловлені до кінця в єдиній розгорнутій цілісній і свіжій метафорі — й застигають, мов крапля ртуті. Ні додати, ні відняти. Поезія.
І цілком випадково серед фестивального галасу чуєш із відкритої сцени в парку тихий голос:
Візьми, не бійсь,
у власні долоні шматочок глини,
хай зріє, звикає до теплоти.
Як виліпиш сам свої дні й хвилини,
ці зліпки життя — то і будеш ти.
Всього два рядки: «Пускає всередину глина пальці,/рукам дозволяє торкати скрізь…» — а ти їх носиш у собі кілька місяців, мимоволі повторюєш у хвилину натхнення і відчуваєш силу Всесвітнього Творення, причетність до нього: «Крутни по колу,/гончарному колу, формуй у плід». Гончарне коло мов коло Всесвіту — і ти в ньому не загублена піщинка, а сила, що творить живе… Ти його твориш, а воно творить тебе… І цей вічний образ гончаря, такий український (абсолютно без вишиванки й Трипілля) і такий вселюдський водночас…
Можливо, серед пістрявих обкладинок на розкладках і загубилася б скромна книжечка з «нетрадиційним» для нашої жіночої поезії мінімалістським оформленням, якби не цей спокійний голос зі сцени. Авторка не відразу зважилася на публікацію: «Може, ще зарано…». І оця невпевненість, відчуття власної недосконалості — вже свідчення таланту. Поет завжди невдоволений собою — і це справжній дар, отака творча невдоволеність.
Спочатку навіть трохи відштовхує назва: «Суцільні монологи». Хіба ж вірші загалом — не монологи ліричного героя? Тавтологія? Претензія на щось глибше? Але починаєш читати — вірш за віршем, не помічаєш, як перегортаєш сторінки… І в кожному, практично в кожному є отой магічний рядок, який не дозволить згорнути книжку, залишиться в пам’яті: «Свідомістю кілометрів харчується вільний дух…», «Знаєш, вони не живуть, а марять…», «І не заздрять померлі отим, що вціліли…», «…опиратись на задні лапи і ловити сніжинки ротом…».
І розумієш: так, монологи. Не ліричного героя — монологи душі. Нічні монологи в тій-таки затишній кімнаті, серед улюблених книжок, під м’яким світлом лампи. І звернені не до людей, ні: до Ловця вітрів і до самих вітрів, до того таємничого нічного мага, який тримає щоки місяця в долонях, до кожної травинки в полях дитинства, до безпритульного пса, що «приліг у опалому листі», й до цього міста з його тужно-жовтими маршрутками, повними роздратування й безсонної ранкової втоми — і розумієш, як поетові хочеться приголубити й пожаліти це похмуре й таке кохане місто… І цілий світ.
У книжці немає циклів. Але вони вгадуються — за цінностями авторки. Ця градація відтінків неоціненного веде від першого до фінального рядка. Світ сприймається дуже своєрідно; в поета з ним теплі й ніжні стосунки. Люди майже завжди підсвідомо пов’язуються з болем. Банальний «конфлікт поета й суспільства»? Аж ніяк. Радше трішки сумна, усміхнена відстороненість, погляд збоку, здаля… Так само авторка дивиться й на себе — з глибини власної душі, тому так виразно їй помітні всі деталі, всі порухи. Це особливе бачення світу, магічне, чи що… Квітки не засушені між сторінок — вони просто прийшли і тут живуть, кожна зі своєю вдачею. Цей світ, населений живими хмарами, вітрами й деревами, здебільшого осінній; неповторними барвами тут грають зима й літо, а ось весни якось ніби й не було — з побоювання тієї клятої банальності? Чи просто осінь — пора неквапних думок під шелест опалого листя, пора підбиття підсумків, аналізу прожитого, рефлексій і висновків? Осінь — драматична пора. І настрій більшості творів такий: ліричний із легким відтінком глибоко захованої драми: «… літні автобуси перехворіли на грип./ Голодні ворони у чорну зібралися зграю./І назва не та, і не той у очах логотип»; «останні гастролі…/З-за хмар поклон/ тому, хто за пультом, /низенько в ноги», «Я вже танцюю повільніший вальс/ з дощем осіннім. Він мені до пари».
Поряд на шкалі цінностей — Слово. Мабуть, воно найбільше важить для авторки, так само, як і вкладена в нього Душа. Душа і Слово переплітаються і звучать в унісон:
Вір, що звуки всіх мелодій — вічні,
Бо немає в музики кінця!
Бо душа співає ніжно й звично,
Голосом, що полонить серця.
І нарешті — Рідне. У нього багато граней. Це і те саме місто, яке варто пожаліти, й золоті береги дитинства, і туга за батьками, за собою, юною і наївною — ностальгія за неповторним. І тут:
Ми вже не ті, які були колись.
Ми збайдужіли, наче скам’яніли.
Усе не так.
До чого дижились?
В собі людей розгледіть не зуміли.
Але при цьому поет вірить, що «Серед жорстоких правил у житті/ Є місце для добра і для любові./Не загубити б істини прості…/Не оминути б…/ Наче випадково».
Шкода, що «більшість» не читає поезії. Книжки, з такою працею і напруженням усіх сил — душевних, творчих, і — куди ж подітися від клятої буденності! — фінансових — розходяться до найближчих друзів, і без такого вилитого болю здатних тебе зрозуміти. А ми всі могли б стати трішечки кращими, уважнішими до тих, хто поряд, проникливішими й щедрішими на емоції… І світ для нас заграв би веселішими барвами, щоб якоїсь миті ми зробили радісне відкриття й услід за автором вигукнули:
Спинись, Хвилино!
Не спіши, постій!
Я так щаслива тут, цієї миті!
Ганна Ручай, письменниця, літредакторка, перекладачка
