Тримаючи в руках збірку сонетів Юрія Рокитянського «Сонети вісімнадцятого року», мимоволі відчуваєш приємне хвилювання від зустрічі з поезією. Пальці пестять обкладинку, потім граються зі сторінками. Поки що лише органолептика дає задоволення. Нарешті книгу відкрито. Відкрито не без хвилювання, адже назва багатообіцяча.
До поетичної форми сонету зверталися Петрарка і Шекспір, Леся Українка й Іван Франко, Борис Грінченко й Максим Рильський. Сьогодні поети шукають способи вирватися з усталених форм, а сонет навпаки – дисциплінує митця, все ж залишаючи простір для оригінальності, таланту, іронії. Так починається збірка Юрія Рокитянського.
Я не боюсь повторів у сонеті,
На те вони і є – любовні будні!
В поезії мораль, слова етюдні,
Що зайва мідь у золотій монеті
Автор спочатку грається з настроєм читача, ніби Посейдон хвилями. Лише налаштуєшся на ліричний лад, а вже подумки, а то й справді усміхаєшся несподіваному повороту сюжету сонету. Може, в когось це і викличе певне нерозуміння, але такі коливання справді захоплюють і ти розумієш переживання героя в Попільні чи на лівому березі Десни.
Проте не варто думати, що Юрій Рокитянський поставив собі на меті розважити читача іронічними історіями. Ні, гортаючи сторінку за сторінкою, справді захоплюєшся читанням і змінами тональності сонетів. І ось уже проривається туга за тим, що минуло і не повернеться.
Стою у дичині, я – плину перекір…
І сонце тишу ллє на суєтну дотепу,
Старий чумацький шлях без чумаків і зір.
Так від іронічного до ліричного, від усмішки й до сльози веде автор читача сторінками книги. Не баріться, рушайте в дорогу. Від сонета до сонета, гортаючи сторінки і напиваючись поезії, якою «Сонети вісімнадцятого року» повні по вінця.
Костянтин Климчук, видавець, журналіст, просвітянин
Романом, де головний герой посидів у в’язниці, вже кілька століть нікого не здивуєш. Від класики і до сьогодні літературні герої стають заручниками обставин, помилково опиняючись за ґратами. Від 90-х років попереднього століття в певних колах пострадянських країн надзвичайну популярність здобули книжки (і пісні) про «зеків», які більше не невинні жертви людської несправедливості, а носії доволі специфічної і відмінної від загальноприйнятої моралі. Роман Ганни Ручай «Смугастий, мов життя» водночас дуже далекий і близький до такого роду літератури.
Сама письменниця в інтерв’ю називає роман «сумнівним». Багато сумнівів викликає він і в читача. Прототипом головного героя став чоловік однокласниці Ганни Ручай. Оскільки розповідь ведеться від першої особи – Геника – то зрозуміти ставлення автора до нього і всього, що відбувається, майже неможливо. Та Геник такий чоловік, якому байдуже, що про нього подумають, бо треба «нікого не боятися, ні на кого не оглядатися, на все наплювати». І це не єдине таке життєве переконання в героя. Мірилом усіх його вчинків є не якесь усталене поняття «добра» і «зла», а лише власне до них ставлення. Вичитане з книжок без усвідомлення суті поняття «честі» теж викривлюється і дрібніє до «понятій». Попри переконання, що він «не повинен, не може, не сміє чинити з іншими так, як вони з ним», Геник усе одно робить саме так.
Фото Катерини Чубенко
Звичайно, ставлення героя до світу можна пояснити обставинами, в яких він виріс – смерть батька, недогляд мами, яка мусила заробляти на утримання двох дітей, і далеко не найкращий приклад старшого брата. Але ні дорослішання, ні досвід чомусь не спонукають Геника до заміни моралі «око за око» і «або ти, або тебе» на милосерднішу. А можливо, атмосфера Радянського союзу і не спонукала до таких метаморфоз. Та й людині, яка не мусила здобувати собі «авторитет» кулаками, зрозуміти Геників світ складно.
Попри вплив обставин на життя героя, все у цій книжці зводиться до питання особистого вибору людини. Адже плисти за течією чи опиратися згубним впливам теж обирати треба самому. Дівчині у ХХІ ст. дуже складно сприйняти рішення 18-річного хлопця сісти за ґрати аби лиш не йти в Червону армію. Максим Перепелиця просто ридає – чи це вже не актуальний жарт у 2018?
А далі, намагаючись перетравити цю інформацію, гортаєш сторінку за сторінкою, кривлячись від малоприємних описів тюремного життя, усе чекаючи – пошкодує Геник чи ні? І, врешті, це стається – «він раптом зрозумів, що романтики ніякої нема в тюремному житті». У цій книжці тюрма теж зло.
Як і з’ясовується, що самого лиш каяття вже не вистачає, щоб усе виправити. І на толерантність суспільства до колишнього в’язня розраховувати нічого. Роботи немає, спілкування можливе лише в межах кримінального прошарку суспільства, і людина скочується на самісіньке моральне дно.
«Ліхіє дєвяностиє» лиш пришвидшують падіння. І от ми бачимо людину без майбутнього. Шансів на те, що Геник асимілюється із «добропорядним» суспільством, як його брат, до речі, немає. Провести межу між провиною соціуму і власною в тому, що все так склалося, дуже важко.
Знайомство із адвокатом Тетяною, яка розвінчує ілюзорне поняття честі, тверезить Геника. А смерть по-справжньому близьких людей спонукає до змін у стилі життя. Проте, вони лише «косметичні». Геник починає грати за правилами суспільства, в якому живе, де треба лише «робити вигляд», що ти чесна і порядна людина, а не бути таким насправді.
Незмінним залишається, на жаль, і те, що деяким юнакам кримінал все ще видається романтичним і «Владімірскій централ» реальнішим і крутішим від всього, що навколо.
Напевно, немає сенсу після такого розбору роману говорити окремо про письменницьку майстерність авторки. Кожен читач знає, що далеко не завжди зустрінеш у книжці героя, якого для розуміння мусиш детально аналізувати. А контраст із такими відносно «простими» персонажами, як старший брат Вовка або шкілький товариш Вітька, додає «складності» Геника нових граней. І трагізму.
Автор Катерина Чубенко
Фото автора та Тетяни Виговської
Ганна Ручай. “Смугастий, мов життя”.
ISBN 978-617-7477-19-7
Формат: 145×200 мм, 236 сторінок, тверда обкладинка.
Замовляйте телефоном: 097 931 66 47; viber +38 063 782 10 10
У її активі книги «Духи міста» (у двох томах – «Моя кохана відьма» і «Відьмине кохання», 2005-06), «Жіночий бокс» (2008),”Saudusge mesdames Russos” /Дикі руські пані»/ (2008),«Школа № 13» (2010), електронні кн.. «Смугастий,мов життя» й «Сни та безсоння» /Новели/» мультимедійного видавництва Стрельбицького (2016), книжки для дітей «Мазепа і я» (2011) та «Маруся Чурай і я» (2017). Лауреат конкурсів “Коронація слова – 2008) та “Золотий лелека” – 2010.
Чи варто було видавати роман з такою провокативною назвою? І видавати в той час, коли в українському суспільстві дедалі гучніше лунають голоси «уставших ат вайни», котрі скаржаться на свою втому, сидячи за столиками дорогих ресторанів, або вивчаючи можливості медіасистеми «Лексуса» в заторі на Бесарабці?
