Світлій пам’яті Володимира Панасовича Іванціва
Рівно рік тому осиротіла Білоцерківська «Просвіта». Ні, вона не занепала — надто міцний духовний підмурівок звів під нею за десятиліття невтомної, непомітної, скромної та незамінної праці її легендарний керівник Володимир Іванців. Так, саме легендарний, і це не пустий пафос. Є люди, які просто стають символами певного періоду в житті свого краю. За життя нібито й не надто яскраві, вони легко губляться в натовпі, не вискакують наперед, не волають про свої заслуги, не б’ють себе в груди з клятвами в патріотизмі… А коли вони йдуть у засвіти — ті, кому справді болить доля нашої землі й мови, почуваються самотніми. На кого спертися у цьому вирі всезагальних споживацтва і байдужості? А він стояв мов скеля. Стояв до останнього. Виплекана ним Білоцерківська «Просвіта» навіть у останні роки, роки його мужньої боротьби з хворобою і горем жила й дихала ним. «Скажіть Іванціву…», «Передайте Іванціву…», «А що скаже Іванців?», «Іванців сказав…». Його Слово важило завжди й у всьому, тому що тисячу разів було виважене й вивірене ним самим. Ні, не стверджуватиму, що він не знав сумнівів! Навпаки, він вітав сумніви кожного, хто звертався за порадою. Він казав, що без сумнівів не буває перших кроків. І других, і третіх, і сотих… І попри це — роби крок! Зважся! Будь-що-будь — не зупиняйся! Стій на своєму. Так він навчав молодше покоління просвітян. І це передовсім його заслуга, що “Молода Просвіта” й Літературна студія для дітей і дорослих мають свій прихисток у нашому місті. Він виховав це покоління наступників і спадкоємців — не повчаннями, а власним прикладом.
Настали часи, коли меморіальні дошки доводиться встановлювати на хрущівських п’ятиповерхівках і панельних «стінках» уздовж проспектів. Це значить, іде з життя генерація тих, кому вдалося в часи конформізму, демагогії та лицемірства, в сіру совєцьку добу зберегти себе як особистість, не забути рідну мову й мірою сил відстояти бодай часточку нашої національної ідентичності. Це ті, кому Ґудзичник із драми «Пер Ґюнт» Ібсена не загрожував би «переплавкою» в олив’яній ложці, поки не знайдуть бодай одну людину, яка скаже слово на їхній захист, доведе, що вони залишилися собою в світі, який нівелює особистість і плодить пристосуванців. Володимир Панасович — із тих, про кого сказали б тисячі: «Він не зламався». Що його, сина священика, який постійно ходив під сокирою репресій, молодого робітника, а згодом інженера на заводі «Сільмаш», рятувало в червонопрапорну комсомольську добу? Напевне, цей незнищенний ген українства, що втілився в поезії. Йому поталанило, чи навпаки — не пощастило? — народитися вже після покоління юних і сповнених завзяття поетів «Плугу» й «Гарту», одні з яких пішли під розстріл, інші мімікрували під сіру масу й залягли на дно. Ще прийде час, коли і його ім’я ввійде до академічних хрестоматій. І такої плями, як радянське пристосуванство, на його біографії не буде. Він прийшов у добу шістдесятників, коли українська поезія нарешті змогла (на жаль, ненадовго) вдихнути ковток вільного повітря. У вірші, опублікованому в міськрайонній газеті «Ленінський шлях» 13 січня 1965 року з назвою «По першому снігу», вчувається відгомін лунких голосів молодої поезії 20-х років з її розгойданим ритмом — поезії між небом і землею:
Ніч несподівано звузила вулицю.
Ще вчора — крокуй хоч у всю широчінь,
Руками тинів торкаючись.
Удар по землі ногою —
Озветься замерзлим дзвоном.
І хочеш — лети,
Телеграфні стовпи рахуючи,
До стуку в запалених скронях,
Кров відшумовує радістю,
М’язи пружинять силою!
Це не підхоплена зопалу мода на верлібр, а просто ритмізований подих і стукіт серця, це сама Поезія прокидається в душі та переповнює молоде тіло. Це бризки енергії, величезний нерозтрачений потенціал. Редактор, який прийняв до друку ці вірші, навіть здогадуватися не міг, який дар криється в скромному інженерові заводу імені 1-го травня. Молодий чоловік відчуває однаковий захват і від першого снігу, й від самотнього сліду того, хто «… на зміну пробіг/ по-осінньому, в туфлях/Глибоко груз у заметах», і від власних слів, що ніби самі по собі складаються в бадьорі, ніби маршові рядки, й навіть від переповненого автобуса: «Дружніше втискуйся/В дверей перегачену щілину». Це молодість, яка тішиться власною силою і витривалістю. І, звісно, прищеплена в радянській школі гордість за свою приналежність до «класу-гегемона»: «Засіяні зерна кроків робочих!/Сміливо збочуй:/Розтопчем/Стежку/На всю ширину твою, вулице!».
Це тому, що «Приснилося слово», ні, напевне, не приснилося, а завжди жило в душі — особливе, таке, щоб когось стривожити, розбудити серед сірої буденності, можливо, надихнути, можливо, повернути здатність замислюватися над важливим. Згадувати. Розуміти. Перейматися. Не нагинати голови. Не мовчати.
Приснилося слово:
продимлена бульбина люлька,
ворожими стоптана кіньми.
Приснилося слово:
над сотником-батьком
схилилась билина
як жінка в жалобі.
Приснилося слово.
Приснилося рідне слово (1970 рік).
Під цим знаком Рідного Слова і пройшло все його життя. Лише вірші можуть розказати про те, як нелегко бути в цьому світі поетом, бо сам Володимир Панасович ніколи й ні на що не скаржився.
Зграю чорних ворон
на село намело,
Зграю воронів
чорних як сором.
Серед чорних ворон
раптом — біле крило,
Раптом біле перо —
білий ворон.
Ми обоє чужі
на цій чорній межі,
На межі, де що ворон —
то ворог.
Білий ворон,
як чорно тобі на душі,
Знаю я, знаю я —
білий ворон!
Але він вважав себе також спорідненим із тим марафонцем, який пожертвував життям, аби принести людям звістку про перемогу.
Він біг, навалившись грудьми на відстань,
Він біг, підминаючи пружно дорогу,
….
Він біг, як ніколи іще не бігав,
Щоб будь-що себе обійти й перегнати,
Він став до останнього подиху бігом…
Так поет ніби передбачив своє майбутнє — до того далекого дня, коли написав ті прощальні рядки:
Марното страчених звитяг,
З чим ти постанеш перед Богом,
Коли обріже обрій шлях
Відразу за твоїм порогом?
Він біг. І ніс нам звістку про перемогу, якої ми ще не здобули, але не маємо права, не сміємо не здобути. Він нам її заповідав, він зробив для неї все що міг. Чи вірив він у нас останньої своєї хвилини, коли писав: «Я припиняю боротьбу»? Чи вірив, що ми підхопимо, донесемо? Він дивиться з неба, тож маємо бігти далі — скільки стане подиху. І передати нащадкам звістку про перемогу — хай і дуже віддалену в часі, але неминучу.
Така глибока й сумна щирість у його віршах 70-х років! Ті сумніви й болі, які краяли йому серце, лише ледь-ледь у них проступають, самим лишень краєчком, а біль відчутний і сьогодні:
Я ж не рвав свій стяг на прапорці
І ходив, звичайно, напрямці…
Озирнімося кожен на свій слід на снігу, на піску — де б не йшли? Чи не збочили ненароком? Він не збочив, тому що завжди бачив дитячі очі, які вважав головними — для суду над собою:
Ти тільки покажи їм джерело,
ти тільки дай їм спрагу осягнути,
ти тільки дай їм спертись на крило,
а потім їх уже не завернути.
Так, тих, кому допоміг «спертись на крило» Володимир Іванців, уже не завернути. Просто дивовижно, як він умів підноситися над звичними літературно-політичними чварами, завжди ставати на бік скривдженого в амбітному «перекиданні талантами» й «літературними заслугами», розгледіти, підтримати, подати дружню руку. Завжди неупереджений, завжди з єдиним критерієм — талантом. Когось, недосвідченого, тягнув за вуха, когось, невпевненого, штовхав у плечі: йди, вперед, вперед, ти можеш! Не завжди отримував подяку за це — та й не чекав на неї. Щиро тішився чужими успіхами. Яка то була радість — дарувати йому надруковані книжки, надписувати їх! Його очі світилися щирим захопленням, його голос був такий тихий і теплий! Ніхто не вмів так радіти за нас, як Володимир Панасович. «Більше, більше, більше творчих особистостей вивести в люди — за ними майбутнє, за ними сила!» Він у це вірив. Хіба ж маємо право не продовжити його невдячну, шляхетну справу?! Це було б зрадою.
Яким болем пронизані ці рядки!
Та ось підросли малята,
І їм над самісіньким вухом
Гамселимо римою риму,
А діти до нас повертаються
Глухими, як стіни спинами…
Це написано в 70-ті, але як актуально! Так і бачиш новітню генерацію, ввіткнуту носами в смартфони! Він достукався до нас — як тепер нам достукатися до них? Уже нема в кого попросити поради, маємо доходити всього власним розумом. Володимир Панасович сподівався: «Я ще діждусь будівничого!». Хоча і його мучили тяжкі сумніви. Болісна метафора з давнього вірша — дорога до цвинтаря:
Живі не можуть чекати,
поки мертвого прийме цвинтар.
І йдуть на обгін машини,
шофери не тиснуть на гальма:
покійник, хай навіть дужий,
не стане впоперек дороги,
не здійме благально руку
з вимого честі й шани…
Кожен поет по-своєму провидець і пророк. Він вгадує в людях їхні майбутні гріхи, він бачить настання інших часів, які щосили наближають ці люди. І ось ще один місток із 70-х у сьогодення:
Зрадники потрібні в кожній справі,
Щоб коли впадуть її адепти,
Впакувать брехню її толково,
Наклепати ярлика на теку
Й запроторити в тюрму чи табір.
Аби там допитливі нащадки,
Здерши шкаралупу справоздання,
Докопалися колись до суті,
І збагнули зиск, що мали батько,
Отже, то була путяща справа,
Коло неї варто заходитись!
Читаєш — і морозом обсипає спину: звідки він знав?! Українська історія — історія суцільних зрад. Тож у одних у генах — прагнення зиску від зради, в інших — біль, гнів і боротьба.
І саме таким гнівом і болем перейняті вірші Володимира Іванціва останніх років, особливо ті, що ввійшли до збірки з кричущою назвою «Поглянь на себе у своїй сльозі», написаної в найтемніший, кризовий період його життя і попри це осяяній теплим світлом чудових перекладів з Максиміліана Волошина. Але раптом натикаєшся поглядом на оце — і знову мороз по спині:
Ніде не подітись від болю,
Ніде не сховатись від часу.
Написане вчора любов’ю
Сьогодні читається страхом.
Накрап вороння над собором,
Іуди ідуть хресним ходом.
Сотворене Господом Богом
Спотворене бісовим кодлом.
Йому було мало власного болю — поетові боліло все, що діялося в нашому тісному світі, де останнім часом перемішалися шляхетність і ницість, звитяга й боягузтво, жертовність і психологія «моя хата скраю», одна на всіх велика перемога, оплачена кров’ю найкращих — і тисячі, мільйони дрібних, підлих зрад… Цим болем просякнутий вірш 1918 року «Вихід». Поет переосмислює біблійну історію про сорокарічне блукання народу Ізраїлевого в пустелі в пошуках обіцяної землі. Алюзія легко накладається на сьогодення:
Не так уже й погано ув Єгипті
Велось було трудящій біомасі,
Коли вона Мойсею докоряла,
Що мала там щодня у їжу м’ясо…
Отже, щоб «відвернуть бунти голодні», Господь «небесну манну їм шпурнув під ноги».
І так аж сорок років регулярно,
Уранці й ввечері, надійно і конкретно,
Допоки вмер останній раб-спогадач,
Затруєний єгипетським контентом.
Нових рабів не напродукували
В пустелі, де не вип’ють і не вкрадуть…
А скільки ж літ потрібно Україні,
Якій Пан Бог вділив окраєць раю?
Цей болісний вигук так і рветься з кожного, хто розуміє всю глибину провалля, над яким ми нині стоїмо. Він бачив. Йому боліло, він не хотів впокоритися з рабською психологією свого оточення. У найтяжчі часи, коли з кожного штампували «будівника комунізму» — він вистояв, зберіг своє «Я». Чого це коштувало, знають хіба що лікарі. І який же відчай мав охоплювати його, коли він бачив набагато молодших, нічим не пригнічених людей, які так легко здавалися перед натиском — усього-на-всього — дешевого інформаційного продукту! Він витерпів і це, не зламався, не зневірився, до кінця зберігав свою горду віру. Тому що в одному з віршів цього, останнього періоду, в образі Лелеки, якому Бог доручив невдячну справу — викльовувати гаддя на землі — мабуть, бачив себе. Колись його покоління необережно розпустило це гаддя ідеології «моя хата скраю», «я нічого не вирішую, хай вирішує той, хто нагорі». А йому випало ходити й збирати плоди соціалістичного виховання нащадків. І цієї справи поет не полишав до останнього дня. І той зболений рядок «Я припиняю боротьбу», написаний 7 липня 2019 року, — не визнання «поразки», про яку говорить поет. Це його перемога над смертю. Ні страху, ні жалю — лише урочисте передчуття Звільнення. Хоча вІн гірко визнав: «Не прокидаються вулкани,/Коли спустошене нутро». Його випалила ця мука — життя серед світу, де «нікому нічого не треба» («Жорстока юносте, не троль/Душі забутими думками»). У тім-то й річ, що нічого не забуто! Йому була потрібна ця боротьба. Він залишив багато послідовників. І то нічого, що невблаганна смерть стала за порогом. «До неба творячи мольбу,/ Ти пропливеш над ним святочно». Так, саме урочисто й світло він проплив над жалобним мітингом, нітрохи йому не цікавим. Повернувся до Себе.
Ян Парандовський у книзі «Алхімія слова» пише: «Поки письменник живий, його обсідають турботи швидкоплинні, сучасність змушує займатися справами, що видаються вкрай важливими й невідкладними. За життя письменник — людина, тобто він чоловік, син, батько, наймач помешкання, платник податків, громадянин. Громадські організації, політичні партії, віросповідання — всі незчисленні щупальці сучасного життя обплітають його, опановують, намагаються завадити будь-яким виявам його незалежності. Він завжди неодмінно когось дратує, гніває, ображає, обурює, завжди комусь заважає, комусь його тінь заслоняє сонце, не дає зростати, і постійно постають перед ним невідкладні завдання. Про них завтра вже ніхто й не згадає, та нині вони вимагають негайного вирішення. Достатньо з його боку необережного жесту, слова чи необдуманого кроку, й ось він уже стає об’єктом гніву оточення…». Ось чому таке звільнення на порозі смерті є перемогою над життєвими дрібницями. «По смерті, — далі пише Парандовський, — його ім’я дуже швидко очищується від цієї паразитичної флори, якщо він справді гідний жити в пам’яті нащадків». І ми, його вдячні учні в школі життя й творчості, упевнено заявляємо: так, він гідний цього як ніхто інший. І сподіваємося, що замало буде меморіальної дошки біля під’їзду сірої «панельки» (якщо колись її надумають встановити). У Білій Церкві ще буде вулиця Володимира Іванціва.
… Моя улюблена збірка його віршів «Вернутись дощем» — тому що саме з неї я пізнала глибину цього поета й те, чого він очікував від нас, молодшого покоління. І в кожному літньому дощі ніби чую його тихий голос. Він повертається — з кожним дощем, який оживлює землю і душу.
Ганна Ручай, письменниця, редактор, керівник просвітянської літературної студії “Зухвалі романтики”
