В історії людства часто траплялося так, що під час жахів війни, лютування голоду чи чорної косовиці моровиці, народжувалися витвори мистецтва. Люди бралися за перо, пензля чи стека і знаходили розраду в творчості, або ж черпали в ній життєві сили.
Поетеса з Прикарпаття Леся Геник з цієї когорти обраних. Ба, навіть більше, і її зачепило чорним плащем хвороби, і її намагалися вирвати із життя безжально-крижані руки Кістлявої. Ще в прозовому вступі жінка описує нестерпно-довгі ночі хвороби, коли на думці лише одне «…вдихнути на повні груди, не ловлячи себе на думці, що дихаєш? Бо дихання – це ж природна властивість організму, і як добре просто дихати, дихати, дихати…»
Вірші пані Лесі – це довгий шлях, ні, не до одужання, а до тієї благословенної хвилини, коли хоч кілька кроків можна буде ступити, не втрачаючи свідомість від слабості, коли не буде звісток про втрати і все це відбувається на фоні пробудження природи:
Весна цьогоріч у короні,
та не квітучій, а жаскій.
Не тихнуть дзвони похоронні,
і з кожним днем жорсткіший стрій
стає за межами кордонів
когось і певності себе
Її поезія – не жалібний плач, а неперервний потяг до життя. Митці гостро відчувають біль, коли, здається, самі стіни кричать про допомогу. І в цих стінах лікувального закладу хочеться трансформувати свій біль, біль ближніх та рідних, біль просто незнайомих людей в римовані рядочки, щоб хоч своєю творчістю, своєю вірою допомогти тим, кому ще можна допомогти. Втішити, розрадити заспокоїти. Буває, накочує відчай, проте в найскрутніший час приходить на допомогу віра:
Коли серце бубнявіє мукою –
безкінечна рутина бруньчань –
оживляєшся тихими звуками
молитов чистослівних ячань.
Леся Геник своєю збіркою ніби закликає читача задуматися над буттям. Чи варто гнатися в божевільному темпі за примарними благами, коли найвищим благом може бути день без задухи. Пропонує зупинитися і роззирнутися, може, щось за тією гонитвою втрачене? Не набраний вчасно номер телефону, щоб сказати кілька слів тому, хто вже їх може ніколи не почути. Відкладена поїздка до рідних, щоб побачитися. Просто постояти поряд, подивитися в очі й відчути живе тепло долонь. Або просто обійняти світ, адже навіть весну можна провести, не побачившись.
Весно, прощай! Ми так і не зустрілись…
Ти відцвіла, а я у боротьбі
грудьми ловила гострі чорні стріли,
призначені розмаєній тобі.
Цар Соломон носив перстень зі словами «І це мине». Гьоте у відчаї закликав миттєвості спинитися. Ми маємо усвідомити, що життя занадто тендітне і крихке, коли надворі «Коронована весна».
Костянтин Климчук, видавець, журналіст, просвітянин
Коронована весна: поезії / Леся Геник. – Біла Церква: Час Змін Інформ, 2021. – 56 с.
ISBN 978-617-7959-27-3