Продовжуємо знайомити вас з учасниками літературної студії “Молодої Просвіти”
Михайло Міняйло
Навчається у 9 класі БЗШ №18. Президент учнівського самоврядування, призер та переможець шкільких олімпіад, міських конкурсів читців-декламаторів творів українських класиків. Любить писати вірші, захоплюється творами Ліни Костенко. Займається греко-римською боротьбою.
* * *
А серцю важко, серце ще живе.
Воно хоч і рутинно б’ється,
Та в глибині давно старе.
Ніхто не знає, що на серці в серця.
Заплакав дощ, заголосив цей вітер,
І в тихім вальсі листя відліта.
Ключ журавлів у небі літо витер,
Пожовкло сонце — осінь золота.
А серце хоче від людей людського,
Звичайних слів і усмішок простих,
Щоб кожен день, як в пазусі у Бога,
Як за щитом — подалі від лихих.
Аж ні, нам все спокійно не живеться,
Нам треба більше, еволюція ж іде!
Діагноз шириться, вже випинає з серця,
Бо нова кам’яна доба гряде.
* * *
Нема на світі некрасивих рим.
В усіх віршах вони болять словами.
І кожен вірш — літературний дим,
Ніхто не знає, що́ було вогнями.
Тож пам’ятайте перше, ніж судить:
Колись вони таки втечуть з паперу
І тихо-тихо йтимуть крізь віки,
Допоки не ввійдуть в Безсмертя Еру.
* * *
Так важко нині з хаосу модерну
Спіймати неповторність на гачок.
Вона ж бо пані дивна і химерна,
Для неї мало просто балачок.
* * *
Татуювання — не лише чорнило.
Воно, буває топить серце, мов дощі.
Усе, що важко, все, що накипіло,
Курсивом вічно пишеться в душі.
Розпише осінь смутком небеса,
Осіннім листям розмалює килим.
Це щось високе, вище, ніж краса.
Лише бездушний лишиться безкрилим
* * *
Звичайний день, звичайні люди,
Як завжди, всі кудись спішать.
І пише сонце на землі етюди,
Висвічує небесну благодать.
Хвостом крутнула враз листата осінь,
Пістрявий шлейф сховала за кущем..
А білі хмари з неба слізно просять,
Щоб зглянулась і не сікла дощем.
Що ж, зупинюся там, де цвів бузок —
Туди долинув той осінній стогін.
Я нині вийшов із періоду казок,
Не потривожу в листі птаства гомін.
* * *
Поняття людяності — парадокс, фантоми.
Це те, що треба лиш самому пережить.
Це той замок, це той закритий до́мен,
В якому ключ — одна безцінна мить.
Найтяжче, звісно, відшукати це поняття,
Хоч зберігається воно в простих речах.
Але для людства й досі це закляття,
Бо фальш увесь помітно у очах.
Кидає в піт, бо думаю про Землю.
Скажу за людство: «Земле, вибач нас!».
Тебе, таку прекрасну, вічну, древню,
Обмотано вузлами чорних трас.
* * *
Летить ця осінь чорним круком,
Жовтить сади, викошує поля.
А поряд мирно дід іде з онуком,
Сховавши білі скроні під бриля.
Старий, ціну він знає цьому листю,
І осінь ця — йому остання, може,
Він гляне в очі внукові іскристі
І перейти струмочок допоможе.
Уміння жити — непростий талант.
Ним володіють одиниці з одиниць.
Надійний на землі один гарант —
Світ, що не бачить в дріб’язках дрібниць.
Уся душа дзеркалиться в очах,
Уся людина вміститься в зіниці,
І лише той, хто усередині зачах,
Байдужим поглядом окине ті «дрібниці».
* * *
Можливо, це вже останніми крУками
Розписалася осінь на згадку
Для дерев зі страшними перуками,
Аби взимку зробили «укладку».
* * *
Не дивують гаптовані осінню ранки,
Вже у грудях не млость від краси вечорів.
Той Перу́новий подих, серпневі світанки
Вже так звично вкриває самотність степів.
Час міняє усе, тільки час є незмінним,
Бо міняється людство з віків у віки,
І все те, що ще вчора здавалося рідним,
Відпливло, ніби спогад, в купальські вінки.
* * *
Хрипке відлуння вичавлять ліси,
Закашляються від їдкого смогу.
Зосталось мало від правічної краси.
Своїм мовчанням б’ють ліси тривогу.
Старезний дуб, і той пополотнів.
Ще рік тому і тут були дерева.
Тепер на згарищі пустих полів
Пасуться хмари — золота й рожева.
Засвітить місяць небо маяком,
Прожектором розріже барви ночі,
Блищатиме новеньким мідяком,
Зберуться всі зірки під ним охоче.
І ніч напише там живі поеми,
Розсипаними цятками, значками.
Прадавні в небі світяться тотеми.
Нічні владики вранці стануть бурлаками.
* * *
Побитий шлях, зарослий бур’янами.
Віки тут гарцювали коні.
Старий козак на грядці з тютюнами
І джура до небес простяг долоні.
Тут смалить вітер порохом пістолів,
Дзвенить трава, мов шаблі козарлюг
А недалечко, ген, на видноколі
Рипить невільницький в іржі ланцюг.
Тут ще не знають, тут козацька воля
Заплуталася в звивистих шляхах.
Аж раптом постріл з двоголового пістоля.
І тільки ворон кряче на хрестах.
Таке в житті ніколи не забудеш —
Той погляд в душу, ті гіркі слова.
І стільки «після» вже не перебудеш,
А в кожній миті — магія жива.
* * *
Мені малому поклонялися дощі.
Я кликав їх — вони слухняно йшли.
І викликав вітри, тумани й грози.
Тепер — ліниво слухаю прогнози.
Виходив я і в сніг, і в мряку, й в зливу,
Кричав до неба: «Зупинися! Годі!».
Я був малий тоді й такий сміливий:
Нахабно вказував самій погоді.
Роки промчали в миготливій сальсі,
Сприймаю все, як звичність і буденність.
І хоч вітри з деревами танцюють вальси,
Та з-за вікна стирається уся богемність.
