Сьогодні наші партнери з Польщі отримали наклад польського видання книжки Костянтин Климчук “Літо, коли сонце стало чорним”, а завтра відбудеться перша презентація в м. Катовіце за участі перекладачок та редакторів. У цьому інтерв’ю ми спілкуємося з автором не лише про написання дитячої повісті про Чорнобиль, яка за такий короткий час набула популярності в Україні та Польщі, а також про його інші актуальні проєкти.
Ти писав цю книжку переважно в Катовицях, коли затримався тут через раптове загострення хронічної хвороби. На диво, книжка дописалася досить швидко: за 2 місяці. Чим тебе надихали Катовіце та загалом Сілезія?
Це досить сумна і, одночасно, оптимістична історія. Коли росія перестала вести гібридну війну й почала повномасштабне вторгнення, то я активно займався волонтерською діяльністю. Через хронічну хворобу суглобів та шкіри мене не взяли в Збройні сили, хоча я прийшов на збірний пункт. Росіяни вже захопили околиці Києва, і українській армії потрібні були засоби спостереження, зв’язку, транспорт, медикаменти. І цим ми з друзями почали забезпечувати наших солдатів.
Коли ми придбали і везли з Норвегії черговий автомобіль, організм сказав: «Стоп!». Просто посеред ночі. Добре, що це сталося в Катовицях, де у нас була опорна волонтерська база. Я стояв посеред нічного міста й не міг зробити й кроку. Потяглися довгі дні хвороби. І саме в ці дні й ночі я отримав змогу згадати та проаналізувати багато з пережитого в житті. Я дякую близьким людям, які підтримали мене, спонукали до літературної діяльності й нагадали, що поза війною є життя.
В мене перед очима була картина, як українські діти й жінки переходили польсько-український кордон, рятуючись від бомб, снарядів, фізичного й морального насильства росіян. Я відчув, що маю написати про українців, великий народ, який довгий час був без держави, а тепер бореться за своє існування.
Ти вибрав цікавий жанр – літературний нон-фікшн, а за основу взяв історію своєї родини, яка була розділена влітку 1986 року через аварію на ЧАЕС. Наскільки легко чи важко було переживати всі події дитинства знову, відтворюючи їх в спогадах?
Я теж пережив евакуацію в 1986 році після вибуху 4 енергоблоку Чорнобильської атомної станції. Порівнювати умови евакуації майже сорокарічної давнини і теперішньої буде некоректно, але є багато спільних рис, насамперед, – це розірвані сім’ї. Найважче було описати емоції людей, які опинилися в різних місцях. Під час евакуації в умовах інформаційної невідомості. Це зараз Інтернет та мобільний зв’язок дозволяють сказати хоч кілька слів одне одному, а в 1986 році відповідь на коротенький лист можна було чекати по три-чотири тижні. Невідомість гнітить, а не все можна було писати в листах, бо в Радянському Союзі існувала цензура.
Дитинство завжди згадується, як найбільш безтурботна частина життя. І навіть трагічні події з часом можуть набути якихось комічних та романтичних забарвлень. Але мені було гірко, бо і тоді, і сьогодні росіяни вкрали в українських дітей найдорожче – рідний дім, батьків і саме дитинство.
Мабуть, однією з найсильніших та найемоційніших моментів книжки є листи батька-ліквідатора до сина. На щастя твоєму батьку вдалося повернутися живим, хоча й не зовсім здоровим… Чи ділився він з родиною своїм досвідом? Чи дійсно, як в книжці, ти всі деталі його перебування в зоні відчуження дізнався вже в зрілому віці?
Ще до аварії на Чорнобильській станції в нашій сім’ї існувала традиція збиратися на свята за великим столом. Кілька поколінь згадували важки часи ІІ Світової війни, післявоєнне життя. З часом ця традиція відійшла разом із бабусями та дідусями. Настали важкі економічні часи в 90-х роках. І ми мало говорили про події 1986 року. Спочатку батько хотів вберегти нас, дітей, від важких подробиць, потім ми самі вже були дуже неуважні. Та прийшов час, коли ми сіли й дуже довго говорили. Я вдячний долі, що зміг зупинитися і поговорити з батьком. З’ясувати деталі ліквідації техногенної катастрофи, де поруч з досягненнями радянської науки застосовувалася рабська праця мобілізованих людей. Ці люди працювали без засобів захисту, медичного забезпечення, інструктажів про застосування засобів безпеки. Згодом все це мало фатальні наслідки для їхнього здоров’я. Це один із злочинів СРСР, в якому життя і здоров’я людей не було варте й центу.
В цій книжці, рекомендованій для дітей середнього та старшого шкільного віку, є досить не дитячі деталі про побут ліквідаторів та їхню роботу в зоні відчуження. Чи вся інформація, надана батьком, була використана в книжці, чи щось довелося лишити за кадром?
В дитинстві ми буваємо дуже легковажними. Здається, що час тягнеться дуже довго й завжди можна встигнути зробити відкладену справу. Я жалкую, що мало говорив з батьком свого часу про життя та побут ліквідаторів аварії. А коли вирішив написати книжку, то минуло майже сорок років. Звичайно, що і в батька з пам’яті стерлося багато подробиць. Я вдячний йому, що все ж у віці 77 років він зберіг основні спогади про літо 1986 року. Я намагався викласти все, що почув. Вважаю, що молодь може засвоїти і оцінити інформацію, викладену в книжці, й вона не стане для них шоком. Поза сторінками залишилося насправді дуже мало. Я досі жалкую, що раніше не записував всього почутого. Може, виправданням мені є те, що я зовсім не планував писати книжок.
Ти є фронтовим волонтером, і багато пишеш про сучасну війну публіцистики, проте художню книжку вирішив написати про Чорнобиль. Чому ти вирішив підняти цю тему саме зараз?
Ця тема не перестає бути актуальною. Адже до атомної катастрофи у 1986 році призвели люди, які були впевнені, що приручили атомну енергію. Результатом цього стала найбільша в світі техногенна аварія. Сотні тисяч людей позбулися своїх домівок. Величезні території стали непридатними для життя. Людству з цим жити ще багато сотень років. Світ, насправді, дуже крихкий. Його легко зруйнувати і знищити. Мало не щодня, починаючи з літа 2022 року, керівництво російської федерації погрожує Україні та й всьому цивілізованому суспільству застосувати ядерну зброю. А це в тисячі разів страшніше за аварію в Чорнобилі. Я не хочу, щоб світ перетворився на пустку. Звичайно, я розумію, що в росії не прочитають мою повість. Та мені хочеться, щоб світ не втомлювався від України, щоб і далі відчувалася європейська і світова солідарність проти зла. Переживши евакуацію в 1986 році, побачивши евакуацію українців у 2022-у, я хочу, щоб нам ніколи більше не доводилося покидати рідну землю.
Як гадаєш, чи буде книжка цікава польському читачу?
Під час презентацій книжки в Польщі приходили не тільки українці, а й поляки. Адже старше і моє покоління Польщі пам’ятає ті тривожні дні. Правда, воно не сприймалося так гостро. Аварія на атомній станції та ліквідація наслідків стали подіями планетарного масштабу. Нещодавно відомий серіал підігрів інтерес до теми. Але я ще хочу зауважити один аспект. Атомний вибух в Чорнобилі – це тільки дитячі ігри в порівнянні з погрозами росії, яка хоче спопелити світ у ядерному полум’ї. І нам треба об’єднатися, щоб зупинити країну, яка божеволіє просто на очах.
Які твої плани на майбутнє? Над чим зараз працюєш?
Я закінчив роман про події в Україні наприкінці 2021 і початку 2022 років. Про те, як люди мають обрати шлях, що може привести як до загибелі так і до щастя. Частково події сюжету розвиваються в Польщі. А нещодавно я закінчив розробку плану роману про українських жінок, які були вимушені через війну жити в Польщі, рятуючись від бомб, ракет, фізичного і морального насильства росіян. В них відбувається катарсис, відродження, і вони знайдуть в собі сили робити суспільно корисні справи.
– Юлю, коли для тебе здіймаються в небо літаки?
