У видавництві “Час Змін Інформ” триває підготовка до випуску літературного альманаху “Весна-2021” серії “Ковток життя”. Чекаємо на ваші поетичні та прозові твори. Їхню тематику оберіть самостійно, але якщо ви плануєте запропонувати саме пейзажну лірику, то подбайте, аби вона відповідала актуальній нині порі року.
Вступний (організаційний) внесок 300 грн.
Кожен автор отримає 3 примірники віддрукованого альманаху безкоштовно, більшу кількість примірників можна замовити за додаткову плату.
Твори на розгляд видавництва, коротку інформацію про себе та фото надсилайте на e-mail: chaszmin.info@ukr.net до 15 квітня. Об’єм тексту не має перевищувати 8 сторінок формату А5 (12 кегль, Times New Roman, полуторний міжрядковий інтервал).
Якщо автор бажає опублікувати текст більше 8-и сторінок, вступний (організаційний) внесок може бути збільшено. Рішення про участь авторів в проекті приймається видавництвом. Видавництво може відмовити авторам у публікації частково або повністю. Твори не рецензуються. Організаційний внесок сплачується після обробки поданого автором матеріалу та погодження видавництвом його публікації.
Рішення про участь автора в проекті надсилається на його e-mail не пізніше, ніж за 10 робочих днів після закінчення прийому робіт.
Віддруковані примірники альманаху надсилаються авторам за їхній кошт “Новою поштою”.
Серія “Ковток життя” виходить з липня 2017 року щоквартально. Формат видання: 121х168 мм. Обкладинка тверда, внутрішній блок ч-б.
ISBN серії: 978-617-7477-03-6
У видавництві “Час Змін Інформ” триває підготовка до випуску літературного альманаху “Зима-2021” серії “Ковток життя”. Запрошуємо до співпраці літераторів. Тематика творів зимова та будь-яка інша.
Вступний (організаційний) внесок 300 грн.
Кожен автор отримає 3 примірники віддрукованого альманаху безкоштовно, більшу кількість примірників можна замовити за додаткову плату.
Твори на розгляд у видавництво, коротку інформацію про себе та фото надсилайте на e-mail: chaszmin.info@ukr.net до 15 січня. Об’єм тексту має не перевищувати 8 сторінок формату А5 (12 кегль, Times New Roman, полуторний міжрядковий інтервал).
Якщо автор бажає опублікувати текст більше 8-и сторінок, вступний (організаційний) внесок може бути збільшено. Рішення про участь авторів в проекті приймається видавництвом. Видавництво може відмовити авторам у публікації частково або повністю. Твори не рецензуються. Організаційний внесок сплачується після обробки поданого автором матеріалу та погодження видавництвом його публікації.
Рішення про участь автора в проекті надсилається на його e-mail не пізніше, ніж за 10 робочих днів після закінчення прийому робіт.
Віддруковані примірники альманаху надсилаються авторам за їхній кошт “Новою поштою”.
Серія “Ковток життя” виходить з липня 2017 року щоквартально. Формат видання: 121х168 мм. Обкладинка тверда, внутрішній блок ч-б.
ISBN серії: 978-617-7477-03-6
Рівно рік тому осиротіла Білоцерківська «Просвіта». Ні, вона не занепала — надто міцний духовний підмурівок звів під нею за десятиліття невтомної, непомітної, скромної та незамінної праці її легендарний керівник Володимир Іванців. Так, саме легендарний, і це не пустий пафос. Є люди, які просто стають символами певного періоду в житті свого краю. За життя нібито й не надто яскраві, вони легко губляться в натовпі, не вискакують наперед, не волають про свої заслуги, не б’ють себе в груди з клятвами в патріотизмі… А коли вони йдуть у засвіти — ті, кому справді болить доля нашої землі й мови, почуваються самотніми. На кого спертися у цьому вирі всезагальних споживацтва і байдужості? А він стояв мов скеля. Стояв до останнього. Виплекана ним Білоцерківська «Просвіта» навіть у останні роки, роки його мужньої боротьби з хворобою і горем жила й дихала ним. «Скажіть Іванціву…», «Передайте Іванціву…», «А що скаже Іванців?», «Іванців сказав…». Його Слово важило завжди й у всьому, тому що тисячу разів було виважене й вивірене ним самим. Ні, не стверджуватиму, що він не знав сумнівів! Навпаки, він вітав сумніви кожного, хто звертався за порадою. Він казав, що без сумнівів не буває перших кроків. І других, і третіх, і сотих… І попри це — роби крок! Зважся! Будь-що-будь — не зупиняйся! Стій на своєму. Так він навчав молодше покоління просвітян. І це передовсім його заслуга, що “Молода Просвіта” й Літературна студія для дітей і дорослих мають свій прихисток у нашому місті. Він виховав це покоління наступників і спадкоємців — не повчаннями, а власним прикладом.
Настали часи, коли меморіальні дошки доводиться встановлювати на хрущівських п’ятиповерхівках і панельних «стінках» уздовж проспектів. Це значить, іде з життя генерація тих, кому вдалося в часи конформізму, демагогії та лицемірства, в сіру совєцьку добу зберегти себе як особистість, не забути рідну мову й мірою сил відстояти бодай часточку нашої національної ідентичності. Це ті, кому Ґудзичник із драми «Пер Ґюнт» Ібсена не загрожував би «переплавкою» в олив’яній ложці, поки не знайдуть бодай одну людину, яка скаже слово на їхній захист, доведе, що вони залишилися собою в світі, який нівелює особистість і плодить пристосуванців. Володимир Панасович — із тих, про кого сказали б тисячі: «Він не зламався». Що його, сина священика, який постійно ходив під сокирою репресій, молодого робітника, а згодом інженера на заводі «Сільмаш», рятувало в червонопрапорну комсомольську добу? Напевне, цей незнищенний ген українства, що втілився в поезії. Йому поталанило, чи навпаки — не пощастило? — народитися вже після покоління юних і сповнених завзяття поетів «Плугу» й «Гарту», одні з яких пішли під розстріл, інші мімікрували під сіру масу й залягли на дно. Ще прийде час, коли і його ім’я ввійде до академічних хрестоматій. І такої плями, як радянське пристосуванство, на його біографії не буде. Він прийшов у добу шістдесятників, коли українська поезія нарешті змогла (на жаль, ненадовго) вдихнути ковток вільного повітря. У вірші, опублікованому в міськрайонній газеті «Ленінський шлях» 13 січня 1965 року з назвою «По першому снігу», вчувається відгомін лунких голосів молодої поезії 20-х років з її розгойданим ритмом — поезії між небом і землею:
Ніч несподівано звузила вулицю.
Ще вчора — крокуй хоч у всю широчінь,
Руками тинів торкаючись.
Удар по землі ногою —
Озветься замерзлим дзвоном.
І хочеш — лети,
Телеграфні стовпи рахуючи,
До стуку в запалених скронях,
Кров відшумовує радістю,
М’язи пружинять силою!
Це не підхоплена зопалу мода на верлібр, а просто ритмізований подих і стукіт серця, це сама Поезія прокидається в душі та переповнює молоде тіло. Це бризки енергії, величезний нерозтрачений потенціал. Редактор, який прийняв до друку ці вірші, навіть здогадуватися не міг, який дар криється в скромному інженерові заводу імені 1-го травня. Молодий чоловік відчуває однаковий захват і від першого снігу, й від самотнього сліду того, хто «… на зміну пробіг/ по-осінньому, в туфлях/Глибоко груз у заметах», і від власних слів, що ніби самі по собі складаються в бадьорі, ніби маршові рядки, й навіть від переповненого автобуса: «Дружніше втискуйся/В дверей перегачену щілину». Це молодість, яка тішиться власною силою і витривалістю. І, звісно, прищеплена в радянській школі гордість за свою приналежність до «класу-гегемона»: «Засіяні зерна кроків робочих!/Сміливо збочуй:/Розтопчем/Стежку/На всю ширину твою, вулице!».
Це тому, що «Приснилося слово», ні, напевне, не приснилося, а завжди жило в душі — особливе, таке, щоб когось стривожити, розбудити серед сірої буденності, можливо, надихнути, можливо, повернути здатність замислюватися над важливим. Згадувати. Розуміти. Перейматися. Не нагинати голови. Не мовчати.
Приснилося слово:
продимлена бульбина люлька,
ворожими стоптана кіньми.
Приснилося слово:
над сотником-батьком
схилилась билина
як жінка в жалобі.
Приснилося слово.
Приснилося рідне слово (1970 рік).
Під цим знаком Рідного Слова і пройшло все його життя. Лише вірші можуть розказати про те, як нелегко бути в цьому світі поетом, бо сам Володимир Панасович ніколи й ні на що не скаржився.
Зграю чорних ворон
на село намело,
Зграю воронів
чорних як сором.
Серед чорних ворон
раптом — біле крило,
Раптом біле перо —
білий ворон.
Ми обоє чужі
на цій чорній межі,
На межі, де що ворон —
то ворог.
Білий ворон,
як чорно тобі на душі,
Знаю я, знаю я —
білий ворон!
Але він вважав себе також спорідненим із тим марафонцем, який пожертвував життям, аби принести людям звістку про перемогу.
Він біг, навалившись грудьми на відстань,
Він біг, підминаючи пружно дорогу,
….
Він біг, як ніколи іще не бігав,
Щоб будь-що себе обійти й перегнати,
Він став до останнього подиху бігом…
Так поет ніби передбачив своє майбутнє — до того далекого дня, коли написав ті прощальні рядки:
Марното страчених звитяг,
З чим ти постанеш перед Богом,
Коли обріже обрій шлях
Відразу за твоїм порогом?
Він біг. І ніс нам звістку про перемогу, якої ми ще не здобули, але не маємо права, не сміємо не здобути. Він нам її заповідав, він зробив для неї все що міг. Чи вірив він у нас останньої своєї хвилини, коли писав: «Я припиняю боротьбу»? Чи вірив, що ми підхопимо, донесемо? Він дивиться з неба, тож маємо бігти далі — скільки стане подиху. І передати нащадкам звістку про перемогу — хай і дуже віддалену в часі, але неминучу.
Така глибока й сумна щирість у його віршах 70-х років! Ті сумніви й болі, які краяли йому серце, лише ледь-ледь у них проступають, самим лишень краєчком, а біль відчутний і сьогодні:
Я ж не рвав свій стяг на прапорці
І ходив, звичайно, напрямці…
Озирнімося кожен на свій слід на снігу, на піску — де б не йшли? Чи не збочили ненароком? Він не збочив, тому що завжди бачив дитячі очі, які вважав головними — для суду над собою:
Ти тільки покажи їм джерело,
ти тільки дай їм спрагу осягнути,
ти тільки дай їм спертись на крило,
а потім їх уже не завернути.
Так, тих, кому допоміг «спертись на крило» Володимир Іванців, уже не завернути. Просто дивовижно, як він умів підноситися над звичними літературно-політичними чварами, завжди ставати на бік скривдженого в амбітному «перекиданні талантами» й «літературними заслугами», розгледіти, підтримати, подати дружню руку. Завжди неупереджений, завжди з єдиним критерієм — талантом. Когось, недосвідченого, тягнув за вуха, когось, невпевненого, штовхав у плечі: йди, вперед, вперед, ти можеш! Не завжди отримував подяку за це — та й не чекав на неї. Щиро тішився чужими успіхами. Яка то була радість — дарувати йому надруковані книжки, надписувати їх! Його очі світилися щирим захопленням, його голос був такий тихий і теплий! Ніхто не вмів так радіти за нас, як Володимир Панасович. «Більше, більше, більше творчих особистостей вивести в люди — за ними майбутнє, за ними сила!» Він у це вірив. Хіба ж маємо право не продовжити його невдячну, шляхетну справу?! Це було б зрадою.
Яким болем пронизані ці рядки!
Та ось підросли малята,
І їм над самісіньким вухом
Гамселимо римою риму,
А діти до нас повертаються
Глухими, як стіни спинами…
Це написано в 70-ті, але як актуально! Так і бачиш новітню генерацію, ввіткнуту носами в смартфони! Він достукався до нас — як тепер нам достукатися до них? Уже нема в кого попросити поради, маємо доходити всього власним розумом. Володимир Панасович сподівався: «Я ще діждусь будівничого!». Хоча і його мучили тяжкі сумніви. Болісна метафора з давнього вірша — дорога до цвинтаря:
Живі не можуть чекати,
поки мертвого прийме цвинтар.
І йдуть на обгін машини,
шофери не тиснуть на гальма:
покійник, хай навіть дужий,
не стане впоперек дороги,
не здійме благально руку
з вимого честі й шани…
Кожен поет по-своєму провидець і пророк. Він вгадує в людях їхні майбутні гріхи, він бачить настання інших часів, які щосили наближають ці люди. І ось ще один місток із 70-х у сьогодення:
Зрадники потрібні в кожній справі,
Щоб коли впадуть її адепти,
Впакувать брехню її толково,
Наклепати ярлика на теку
Й запроторити в тюрму чи табір.
Аби там допитливі нащадки,
Здерши шкаралупу справоздання,
Докопалися колись до суті,
І збагнули зиск, що мали батько,
Отже, то була путяща справа,
Коло неї варто заходитись!
Читаєш — і морозом обсипає спину: звідки він знав?! Українська історія — історія суцільних зрад. Тож у одних у генах — прагнення зиску від зради, в інших — біль, гнів і боротьба.
І саме таким гнівом і болем перейняті вірші Володимира Іванціва останніх років, особливо ті, що ввійшли до збірки з кричущою назвою «Поглянь на себе у своїй сльозі», написаної в найтемніший, кризовий період його життя і попри це осяяній теплим світлом чудових перекладів з Максиміліана Волошина. Але раптом натикаєшся поглядом на оце — і знову мороз по спині:
Ніде не подітись від болю,
Ніде не сховатись від часу.
Написане вчора любов’ю
Сьогодні читається страхом.
Накрап вороння над собором,
Іуди ідуть хресним ходом.
Сотворене Господом Богом
Спотворене бісовим кодлом.
Йому було мало власного болю — поетові боліло все, що діялося в нашому тісному світі, де останнім часом перемішалися шляхетність і ницість, звитяга й боягузтво, жертовність і психологія «моя хата скраю», одна на всіх велика перемога, оплачена кров’ю найкращих — і тисячі, мільйони дрібних, підлих зрад… Цим болем просякнутий вірш 1918 року «Вихід». Поет переосмислює біблійну історію про сорокарічне блукання народу Ізраїлевого в пустелі в пошуках обіцяної землі. Алюзія легко накладається на сьогодення:
Не так уже й погано ув Єгипті
Велось було трудящій біомасі,
Коли вона Мойсею докоряла,
Що мала там щодня у їжу м’ясо…
Отже, щоб «відвернуть бунти голодні», Господь «небесну манну їм шпурнув під ноги».
І так аж сорок років регулярно,
Уранці й ввечері, надійно і конкретно,
Допоки вмер останній раб-спогадач,
Затруєний єгипетським контентом.
Нових рабів не напродукували
В пустелі, де не вип’ють і не вкрадуть…
А скільки ж літ потрібно Україні,
Якій Пан Бог вділив окраєць раю?
Цей болісний вигук так і рветься з кожного, хто розуміє всю глибину провалля, над яким ми нині стоїмо. Він бачив. Йому боліло, він не хотів впокоритися з рабською психологією свого оточення. У найтяжчі часи, коли з кожного штампували «будівника комунізму» — він вистояв, зберіг своє «Я». Чого це коштувало, знають хіба що лікарі. І який же відчай мав охоплювати його, коли він бачив набагато молодших, нічим не пригнічених людей, які так легко здавалися перед натиском — усього-на-всього — дешевого інформаційного продукту! Він витерпів і це, не зламався, не зневірився, до кінця зберігав свою горду віру. Тому що в одному з віршів цього, останнього періоду, в образі Лелеки, якому Бог доручив невдячну справу — викльовувати гаддя на землі — мабуть, бачив себе. Колись його покоління необережно розпустило це гаддя ідеології «моя хата скраю», «я нічого не вирішую, хай вирішує той, хто нагорі». А йому випало ходити й збирати плоди соціалістичного виховання нащадків. І цієї справи поет не полишав до останнього дня. І той зболений рядок «Я припиняю боротьбу», написаний 7 липня 2019 року, — не визнання «поразки», про яку говорить поет. Це його перемога над смертю. Ні страху, ні жалю — лише урочисте передчуття Звільнення. Хоча вІн гірко визнав: «Не прокидаються вулкани,/Коли спустошене нутро». Його випалила ця мука — життя серед світу, де «нікому нічого не треба» («Жорстока юносте, не троль/Душі забутими думками»). У тім-то й річ, що нічого не забуто! Йому була потрібна ця боротьба. Він залишив багато послідовників. І то нічого, що невблаганна смерть стала за порогом. «До неба творячи мольбу,/ Ти пропливеш над ним святочно». Так, саме урочисто й світло він проплив над жалобним мітингом, нітрохи йому не цікавим. Повернувся до Себе.
Ян Парандовський у книзі «Алхімія слова» пише: «Поки письменник живий, його обсідають турботи швидкоплинні, сучасність змушує займатися справами, що видаються вкрай важливими й невідкладними. За життя письменник — людина, тобто він чоловік, син, батько, наймач помешкання, платник податків, громадянин. Громадські організації, політичні партії, віросповідання — всі незчисленні щупальці сучасного життя обплітають його, опановують, намагаються завадити будь-яким виявам його незалежності. Він завжди неодмінно когось дратує, гніває, ображає, обурює, завжди комусь заважає, комусь його тінь заслоняє сонце, не дає зростати, і постійно постають перед ним невідкладні завдання. Про них завтра вже ніхто й не згадає, та нині вони вимагають негайного вирішення. Достатньо з його боку необережного жесту, слова чи необдуманого кроку, й ось він уже стає об’єктом гніву оточення…». Ось чому таке звільнення на порозі смерті є перемогою над життєвими дрібницями. «По смерті, — далі пише Парандовський, — його ім’я дуже швидко очищується від цієї паразитичної флори, якщо він справді гідний жити в пам’яті нащадків». І ми, його вдячні учні в школі життя й творчості, упевнено заявляємо: так, він гідний цього як ніхто інший. І сподіваємося, що замало буде меморіальної дошки біля під’їзду сірої «панельки» (якщо колись її надумають встановити). У Білій Церкві ще буде вулиця Володимира Іванціва.
… Моя улюблена збірка його віршів «Вернутись дощем» — тому що саме з неї я пізнала глибину цього поета й те, чого він очікував від нас, молодшого покоління. І в кожному літньому дощі ніби чую його тихий голос. Він повертається — з кожним дощем, який оживлює землю і душу.
Ганна Ручай, письменниця, редактор, керівник просвітянської літературної студії “Зухвалі романтики”
Десь на горі Парнас, на «високочолих» сайтах сидять Поети. А можливо, уже й на самому Олімпі боги посунулися й дали їм місце. Адже в книжкових крамницях поетична поличка обмежується кількома ошатними томиками класиків і лавреатів. Народу нині не до поезії. Поезія — для поетів.
А тим часом на схилах Олімпу, в затінку олив (чи вишень із яблунями), неквапно прядуть думки, замислено обертають гончарне коло Просто поети. З-під їхніх рук снується золотаво-сріблясте прядиво настроїв, витончуються вишукані образи, вкладаються в дивовижні форми. А хто молодший — із зусиллям вганяє мотику в товщу пересохлих душ, у кам’янистий ґрунт сучасності. І нікого те, по суті, не обходить. Але ми сьогодні почнемо потрошку сходити на той зелений схил, де вони всі ховаються в тіні. Спробуємо залучити і їх до розмови про Життя, Любов і Поезію.
Це дуже різні люди, різного віку, з різними смаками й уподобаннями. Почнемо з наймолодших
Донедавна (світ і життя тепер діляться на До Карантину й Карантин, а що буде Після — говорити зарано) вони пили каву скрізь: із пластикових келишків на вулицях і на лавах парків та скверів, на чорних сходах офісів із сигаретою в лівиці, в романтичних підвальчиках і акваріумах торгівельних центрів. Різноголосся цього горлатого покоління «без комплексів» — у віршах молодої поетки Марини Дубовик. Голоси трохи захриплі від ходіння в самому лишень шарфі до носа, інтонація часом задерикувата, а часом і просто зла. А хіба ж нема чого їм гніватися?! Молодь завше в опозиції — це вже банальність. Вона заперечує все, фактично перекреслює нас, старших (і правильно робить, як показали останні події!). Вона постійно наїжачена й готова до нападу. Ходить містом і плюється в нас отими напоєними отрутою голочками дикобраза. Такі ось симпатичні міські дикуни — мисливці на абсолютно нелякані образи, що на подив легко даються їм до рук: «Ми кавові зерна…/Ми служимо ранку/Ми чорні монахи/і парою вгору — руками Оранти —/ми гірко відмолюєм/смажений біль».
Ритм лише вгадується — і він чудовий, бо передає нерівний, схвильований пульс. Але є в цьому навмисно порваному ритмі справжній душевний надрив. Вони не заспокоєні, їм усе болить гостріше, ніж нам, простим смертним з нашими дрібними потребами: «Мізки розбризкані/змазані риси/ вечір наколює нас, ніби спис/Ми ніби випари над пустирями/ми ніби паростки в зоряний ворс./Тільки прошу тебе — не продірявся!/Нам вибухати ударами гроз — людству ходити під гирями».
Так нинішня молодь розуміє призначення поета. Аби ж тільки йому «не продірявитися», надміру захопившись «новизною» і «оригінальністю» не завжди щирих «авторитетів». «Не продірявитися» — це зберегти оцю палку пристрасть і войовничу нелюбов до нашого сьогодення, яка, сподіваюся не переросте в ненависть і зневіру. Адже попри всю наїжаченість десь під колючками криються задавнений смуток і те саме, незнищенне, юначе очікування дива. Воно проглядає крізь усі зумисне похмурі образи, хоч би як старанно вони добиралися. І що похмуріші образи — то виразніше проступає незахищеність. «Осінь не збиралася вмирати,/ і тому калічитиме всіх —/їй на вас плювать дощем і матом…/…і тримати в’язкою на складі/лицемірно виспіваний сніг». І все одно є надія на щось тепле, людяне: «…Скрутить вашого кота в маленьку сиґму/і пропустить, наче бабцю в черзі/, ваш фригідно-непорочний сніг».
Це агресивне неприйняття лірики, глузування з власного підсвідомого прагнення ліричних осені, неба й снігу. Тому вони «завели свій поетичний будильник» на морок і туман: «Небо знудило/в місті/брудом/…головне — не пробуджуй мізки/, І без них надто вогко, звивисто». Їм ріжуть душі «…Хижі й гострі шрами на вікнах/ в мороз». Вони зумисне спотворюють свій образ у очах світу: «Ми стервоїдні птиці/, а може, без місця/пришелепкуваті боги». І в останнє якраз віриться. Але ж це всього-на-всього міські ворони! Ті самі, що й тисячу років тому, улюблений образ шанувальників готики й рокерів. Це не перший і, гадаю, не останній поет, який рідниться з міськими воронами. Від еллінських часів романтики вбачали в них не просто вісників потойбіччя, а своїх посестер, тих, кого «звичайні» люди й птахи стороняться.
Поет ніби кидає в обличчя перехожим свої зумисне недбалі рими й дисонанси. І несподівано для себе самого знаходить нове суголосся, наприклад, у оцьому вірші, подібному до відьомського заклинання:
… У мені імена і хрести,
Смак землі на розбитій губі
І підсмажене листя з підхруском.
Я вмістив перегнилі світи
І початки весни,
І серпневі кінці,
І до волі по трубах між зим
Відпускайте —
Я дим
Я дим.
Можете сміятися, але насправді це – любов. Просто молодь шукає власних слів, не вдовольняючись нашими для її висловлення. Любов для неї — болісне прийняття. «І промені — розтини у протилежне/Залежане місто намуляло шрами/прикласти світанок/ збирати руками прокусану м’якоть/і спалювать пам’ять». Це любов на межі жертовності: «І клітинами просто, грубо/відмирайте у водопровід — /так життя допульсує в трубах/, аби завтра вмивати світ», адже «серце пожбурене світові». Так, саме пожбурене, мовляв, на тобі, підлий, вдавися!
Ліризм просто рветься назовні, а його кулаками в тім’я втовкмачують у якомога гостріші, тьмяніші образи — автор уперто намагається зблизити поезію з реальністю.
Ось по-справжньому лірична строфа:
А ти будеш моїми крилами,
Щоб, як лист, закружляти в осені,
І вдихати краєчок неба…
Моїм кроком, і пульсом в жилах,
І у грози моєю просинню…
На цьому варто було б закінчити. Сила поезії в недомовленості, в тому, що зупинилося на півподиху. Тому абсолютно недоречним видається оце: «навіть коли я пазл/, навіть коли я ребус». Оці два останні рядки, що навмисно ламають ритм і настрій, уже відгонять банальним «должна бить в женщине какая-то загадка». Незбагненність не в образах пазла й ребуса, вона в оцьому «краєчку неба», який бачиш кутиком ока, а варто повернути голову…
Ґете писав, що без метафори неможливо висловити жодної думки; і там, де йдеться про непізнанну сутність речей, кожне слово є образ. Але образ у даному випадку надто відчутний на дотик, я б сказала, буденний. Тут неможливо не порівняти поета з художником. Якщо художник обмежується простим поданням зовнішньої дійсності через лінію і колір, то до цього суто формального відтворення натури він неодмінно додає певний залишок невисловленого, невимовного. Та якщо поет не прагне нічого вищого за вираження в слові зримої і вже осмисленої дійсності, цей скарб невимовного ним до кінця й вичерпується. Може виявитися, що ритм і звучання внесуть туди певну невисловлену красу. Та якщо й ці елементи не на висоті, вірші зберігають свій вплив лише доти, поки сама закладена в них думка здатна приваблювати слухача. Тому інтригуймо його, недоговорюймо навіть того, що так рветься вилитися в слова! Хай читач/слухач відчує, хай у ньому бринить оце Невимовне, ніби ненароком зачеплена струна.
Автор боїться лірики — а дарма. Лірика — це саме те, що не дозволить остаточно зненавидіти «десятки людотермітів» і «шизостоліття». Нічого не вдієш: ми всі тут живемо, й цей негарний світ не завалиться нам на догоду раніше, ніж йому призначено. Так, любити боляче. «Вірші липнуть до піднебінь,/перетерті до нот пісні/,і від запаху сцен і шин/нам коли-небудь знавісніть».
Знавіснійте, молоді, благаю вас, знавіснійте! Вихлюпніть усе, що мучить! Хай виллється чуже, наслідуване, нерідне. Натомість прийде ваша щира, родима поезія з усіма її найнесподіванішими, найсвіжішими образами, яких ви так гарячково, натхненно дошукуєтеся. І вибухне Вона — Поезія ХХІ століття, неповторна поезія Покоління кави.
Насправді оці пошуки вже були, адже історія тече по колу. Початок кожного століття збурює отаке молоде невдоволення — і воно дає щедрі плоди. Адже й сам поет підсвідомо відчуває: щось має змінитися, тут усе не так, усе не те. Давно вже «пригорають на кухні поети з книжками» і
День пригорів?
Додайте спецій:
З гірчицею, з перцем.
Для Хроноса — хрону
І солі —
У мене позичте.
Справжня Марина Дубовик — це не «Кожний», не «Друго-сортний» і не «Пересічний», це навіть не «Дим», і не «абориген не цієї реальності». Навпаки — вона вся в цій реальності з тверезим усвідомленням, що «Всесвіт не насититься», «що людство прагне люду на обід».
Ось сутність її покоління:
…консерватор з нейронів,
Газова суміш ідей і міст.
Нетто — десятки фунтів,
Акція — шапка й шарф.
Вийняти мізки на м’ясорубку,
Додати ЗМІїний фарш.
І це «Не філософ, підпертий ліктями», а «конструктор із ламп і вікон».
Він іде містами повз наші зашторені вікна, повз наші замкнені брами, поглядає іронічно:
Напихають маршрутки
Втомлені ляльки вуду,
А ми в очі — пішки,
За нами —
тиш…
А чого ж їм потрібно для заспокоєння? «ін’єкцій-віршів/у вену — мову/ і припис — рух». Так, у вену мову — це актуально, бо у вокабулярі забагато русизмів. І дарма, що то рими. Буде мова у венах, у спинному мозку — знайдуться й рідні. Прийдуть самі по собі. Адже авторський стиль і мова твору — різні речі й потрібно їх розділяти.
Поет уже відбувся, і в нього є власне кредо. Адже «БЦ значить бути цільним і жити просто» — яких ще вам, люди, закликів і гасел?! Молодь ввела до вжитку цю абревіатуру — БЦ. Вона багатьом не подобається. Але рідне місто, якого автор збірки «Життя грубого помелу» так болісно «не любить», раптом оживає в одному з фінальних есеїв «холодною площею Волі». І вражає: яке ж це знайоме! Відчуття холоду, найперше відчуття, коли тебе випихають на зупинку з темної теплої київської маршрутки, під глуху стіну університету, навпроти темного собору. Недоглянуте, часом незатишне, холодне і… рідне до сліз.
Хоч би якими столицями подорожував поет, він закорінений тут, і це безмежно тішить. Марина вже от-от переросте своїх столичних «метрів» і «кумирів», її поетичний стиль на стадії завершення. А в цих рядках вона вже позбулася «дитячої хвороби» з її прагненням ламати все навколо включно з віршами:
Літвечорові запилені вештання,
Коло цинічно-рипучого снігу…
Вона вже обрала свій шлях: «Я йтиму старанно і просто/А решта — зіркам на розсуд».
І саме її рядком «Гасне світло — вмикайте серце» найдоречніше, мабуть, перейти, до розгляду творчості представниці трішечки старшого поетичного покоління.
2. Благочестива доля міжсезоння
Цей поет прийшов до нас уже зрілим. Якими були його творчі пошуки — можна лише здогадуватися з обережних зізнань попередньої збірки, що має назву «Суцільні монологи». Вірші Ніни Ковальчук — пряма протилежність бунтарській поезії Марини Дубовик. Але це зовсім не значить, що вона «не боєць». Це той «боєць невидимого фронту», що пробирається до людських сердець потаємними стежками, тихим кроком, озивається до них спокійним, лагідним голосом. І цілком тверезо оцінює всю невдячність своєї праці: «Здалеку видно знак непотрібності…» Але відгук знаходить неодмінно. Не може не знайти, тому що «бігла… зі світанку в полудень/, гинула і воскресала вкотре»… Все пережите і відболіле — у відшліфованих рядках. Хоча в цьому світі поетові «ховатись ніде», — він сподівається: «Мабуть, воскресну і більш не згину». Знову ж таки — у віршах. Це поетичне передчуття настання Добра і Любові в світі. Це Віра автора. У вірші, що починається зі слів «Чекай на мене з яблуком в руці» бачимо ніби новонароджену Єву, чисту й щиру, готову прийняти гірку істину й земні випробування заради любові.
…Нічого не шукала й не знайшла,
Нікого не стрічала й не зустріла…
Несла в собі молекули тепла,
Світилася молекулами світла.
Чекай на мене. Яблука люблю.
Благочестива доля міжсезоння
Затягує навколо нас петлю
Червоношкірих ліній на долонях.
Тиха мудрість «міжсезоння» в людському житті, світлий смуток за прекрасним і неповторним, відчуття вступу в нову пору, пору розуміння і прийняття, якого так бракує невдоволеній сучасності. Сумно, що люди так мало дослухаються одне до одного, що так мало в них віри, що не цінують любові, розлитої у Всесвіті. Залишилися вірші:
Прощальне слово, мовлене услід
Розлогій тиші, що украла віру,
Не долетіло до чутливих вій
твого сумління,
Обернулось віршем.
Ми не завжди здатні почути, в переважній більшості неспроможні зрозуміти. І поет звіряє «зошиту німому», «вогню, що в серці не згасає», найпотаємніше, «те, що виживе і обізветься знов». Це поетичне безсоння дихає з кожного рядка: «Напружені стосунки в мене з ніччю». Але:
Дарма, що віри в мене більш немає,
Зате у серці збереглась любов.
Оця афористична завершеність строфи — свідчення тривалих і плідних стосунків автора з класикою, читання і перечитування тисяч і тисяч перлів світової поезії. Звідси — класичні форми вірша, витончена мелодика. Усвідомлення естетичної насолоди і вміння виразити це в слові розвивається роками. І якщо краса мистецтва пронизує душу поета, якщо вона викликає побожне тремтіння, це обертається відчуттям наповненості й радості життя. Думка здається вичерпаною, але дух шукає нових, плідних ідей. Бельгійський літературознавець ХІХ століття Йоган Гейсінґа так перефразовує слова з трактату Ґете про поезію: «Розмірковування про найвищі, найпотаємніші поривання у формі самого лишень заперечення — в цьому нема вдоволення для душі, й тому коли замовкає мудрець, настає черга поета». Саме так: переживши болісні спроби заперечення всього, чого поет у цьому світі не приймає, тобто стадію, на якій нині перебуває творчість Марини Дубовик, її трішечки старша колега по цеху мимоволі показує нам, що форма вірша незрівнянно важлива. Вона може виявитися такою життєздатною і новою, що питання ідейного змісту навряд виникне. Але в тім-то й штука, що тут якраз і стоїть питання ідейного змісту! Інтимна лірика Ніни Ковальчук від початку несе ідею всезагальної любові. І це передається у витонченій формі, сповненій прозорої пісенної безпосередності, невимушеності Ми відчуваємо легкий подих поезії, вона сповнена тихої чарівності.
Чотири рази. Дощ і не посмів
У нашу ніжність влитися водою.
А ми у жестах вогняних хрестів
Вкривалися вітрами і любов’ю.
***
Я там, де ти,
З тобою.
Назви мене любов’ю.
Я — страх і порятунок,
Я — кара й подарунок.
Це ніжна щирість віршів, вільних від усього громіздкого, від умоглядних образів, барвистих прикрас і мудрованих фігур. Тут розкривається один-єдиний щойно схоплений настрій. Тема, що зазвучала в серці, тут-таки й втілюється без напруги, без пошуків якомога яскравіших засобів вираження. Вони приходять самі й вписуються у просту форму цілком природно.
І саме такі вірші мають властивості як музики, так і поезії кожної епохи: натхнення базується виключно на глибинних відчуттях, що озвалися на одну-єдину мить. Тема звучить сильно і чисто, пісня починається ясно і спокійно і так само легко сходить до останнього рядка.
… Вчора і я ще була слабкою,
Гралася в літні любовні ігри.
Впоперек доброго ранку лінії
В напрямку осені бігли, бігли…
Вірш набуває сили разом із автором. І це не просто інтимна лірика — це лірика Любові, тієї, що є Бог.
У всьому, що стосується кохання, література володіє багатовіковою традицією, представленою різноплановими майстрами, тож складно сказати тут абсолютно нове слово. Складно вплести сюди щось своє, хіба що додати краплю самоіронії. Це, до речі добре вдається Марині Дубовик. У Ніни Ковальчук усе значно м’якше, кути реальності мовби згладжуються, щоб нікого не поранити, бо самому поетові дуже болить і він не бажає ближньому такого болю:
Я тільки залишу
Окраєць любові у винному соусі.
Радітиму дару зникати з реалій
І вносити дивне
У звичаї жити і падати
Під дією видимого
Передозування вірністю.
Ця біла строфа-речитатив несе в собі глибокий сенс. Передозування вірністю — що це значить? Взагалі, чи пам’ятаємо ми всі, що таке вірність — любові, дружбі, обов’язку, рідному краєві врешті-решт? Чи не заступили це напівзабуте поняття «цінності» нової доби: «мета виправдовує засоби» і «переможців не судять». А якщо відкинути єзуїтські гасла, то є й народне: «Риба шукає де глибше, а людина — де ліпше». І якщо поет «передозований вірністю» — то це за всіх нас, які проміняли віру й вірність на меркантильний інтерес.
І в цьому — «благочестива доля міжсезоння»— міжсезоння життя, любові… Межовий стан цілого світу. Ніна Кровальчук народилася трішки раніше за Покоління кави, тож виразно бачить на долонях своїх сучасників «червоношкірі лінії», червоні лінії, яких у душі ніколи не переступить, навіть у інтимній ліриці. Ця поезія передбачає легку — коли сумну, а коли й іронічну посмішку. І тема вихлюпується за межі любовної лірики, навіть за страждання, переростає в дещо загальнолюдське. На чиюсь думку, віджилі, задавнені, штучні й стерті форми любовної лірики тут витончуються й очищуються щедрим виливом авторського «я».
Але неможливо втриматися й не процитувати найболючіші рядки з Ніниної збірки «Інтонації серця», цілком суголосні гостро соціальній поезії Марини Дубовик:
Ізольовані
Заціловані.
Голоси на півтону знижені.
У потоки гарячі заховані,
Ані образу,
Ані імені
….
Заборонені,
Закодовані,
Перезрілі,
В вітрах перетримані.
У обійми гріхів
Заковані.
Ані голосу
Ані імені.
Це про нас, люди. Тому бережіть поетів. Вони єдині здатні сказати нам правду, бо читають у душах. У власних, в яких ми так неакуратно натоптали слідів… Поети — безкомпромісне дзеркало нашої ницості й водночас ті, хто зберігає для нас нерозтрачену людяність. І тому варто розглянути ще й творчість «третього покоління», того, що витримало ламання «совком» і зуміло випростатися й заговорити щиро, на повен голос.
3. Фаталісти
Оксана Щербань писала завжди, з дитинства. Але, мабуть, у часи її юності не було попиту на поезію чистої лірики, камерного звучання. В її віршах немає пафосу. Вона не зачіпає глобальних тем, не долучає свого голосу до хору нашої химерної епохи. Цей поет просто говорить з людьми про наболіле, про те, що близьке всім. І тим, хто вважає поезію «справою молодих», можна відповісти такими її рядками:
Це ж скільки треба пережити днів,
Щоб зрозуміти, хто ми, чого варті,
І чому ситий раптом зголоднів,
Чому не до пісень нам, не до жартів?
Якщо молодість так категорично списує старше покоління з рахунку, то воно навпаки, намагається захистити, заступити собою, достукатися до людей, які забули людське покликання — творити добро:
Почуйте, як кричить німий туман!
Погляньте, онде молодість згорає!
Це неправда, що з плином літ настає якась вигадана «нормальність», і вона заважає поетові творити нове. Поет, хоч би скільки йому було років, залишається поетом, тим самим, який виставляє назустріч світові свою тендітну душу, мов щит — і саме цим захищає нас від звиродніння, від знелюднення, якщо бажаєте. І слово залишається словом, байдуже, з молодих вуст воно злітає, чи з тих, які встигли вже спити всю гіркоту життя.
Слова як тіні.
Ми без них нікуди.
Останній подих в слові зависа.
Слова єднають світ,
І поміж слів ми — люди.
Мовчання рук, очей —
Молитва в небеса.
Можна зрозуміти, чим пояснюється молодіжне неприйняття «застарілих» форм і вічних ідей, вкладених у вічні образи. Новизна, нині править бал новизна. Але сьогоднішнє нове теж колись застаріє, і з нього, хоч яким це комусь може здатися дивним, відсіється все нанесене хвилями часу. В сухому ж залишку виявиться те саме, вічне, якого точнісінько так агресивно не прийматимуть наступні покоління. Це закон життя.
Природа поетичного слова така, що сучасник ще реагує на слова поета низкою живих асоціацій, бо ідея і досі вплетена в його життя, і він бачить її новою, розквітлою у вбранні наново знайденого слова. Коли ж ідея як така більше нікого не захоплює, вірш може справляти враження лише своєю формою. Цим часто й пояснюються активні формальні пошуки нинішніх молодих поетів. Але в цих пошуках часто губиться й сама ідея, тоді превалює форма. У поета старшого покоління форму диктує саме ідейний зміст, тому його вірш стилістично витриманий. І молодих сердець він не торкає — бо нема образу, що вдаряв би кулаком у тім’я, засідав би в мозку ніби цвях від першого прочитання. Ні, ці вірші потрібно перчитувати ще й ще, поки з мелодики слів не випливе Почуття. Звісно, без нових ідей і нових форм вірш залишається нескінченним переграванням затертих тем. Така поезія не має майбутнього. Тому молоді слід все-таки звернути увагу на вірші, де так звані «традиційні» теми набувають цілком нового звучання:
Радість, горе — у пісню,
У молитву — прохання
Про життя, кращу долю
Для нащадків своїх.
Стигле сонце, як вісник,
Як надія остання.
Промінь — медом на волю.
Дощ із хмар — як батіг.
Поет і в зрілому віці сприймає світ так само гостро, як у юності, бо поетами не стають, а народжуються. Поети не мають віку й кожен вистражданий ними образ — новий, тому що народжений неповторністю їхньої долі.
І почуття не менш потужне й не менш болісне. Просто прийшло розуміння: не потрібно сотні слів, там де можна обійтися десятьма, вклавши в них усю пристрасть, яка, до речі, теж не згасає з роками, якщо була дарована від початку.
Від млості тане сила,
Тану я.
Чого чекаю
У німім мовчанні?
Росу зорі,
Чи пісню солов’я?
А чи повторення
Тих слів останніх?
І справжній поетичний маніфест старшого покоління — у вірші «Фаталісти»:
… І щодня на виставі — аншлаг.
Ми артисти з коханням в долонях.
І від щастя сміється страх,
Хоч давно побіліли скроні.
Дивовижна алюзія на крилатий вислів «Весь світ — театр, і люди в нім актори». Ідеться не про те, що хтось грає роль. Ми не граємо, ми живемо. Кимось грає доля, хтось дражниться з долею. А хтось просто приймає своє призначення. І це не покірність, не смирення. Кожна доля передбачає боротьбу — з обставинами, з собою, врешті-решт. Із собою, поміж людей, серед світу кожен з нас б’ється за себе. Самотній воїн у гущі натовпу, якому потрібно здолати втому від людського нерозуміння і залишитися Поетом. Насправді це важко, й молодим поетам це ще належить спізнати. Їм ще не відома ця солодка гіркота прозріння:
Ми забігли в театр весни
Глядачами, а стали артисти.
Залишаємо зимам сни.
У театрі життя — фаталісти.
Застарілий стереотип кінця ХІХ — початку ХХ століття: втрата бажань, згасання поривань, притлумлення почуттів… Поезія Оксани Щербань стверджує: це не так! Хоч би скільки років билося серце, воно не стомиться любити, горіти, кровоточити віршами, якщо вміло це від початку. Готуйтеся до тривалого шляху, молоді поети. Відпочинок вам не судився, навіть коли вступите в пору Фаталістів.
Ганна Ручай, письменниця, редактор, керівник просвітянської літературної студії “Зухвалі романтики”
Якось відомий київський критик поділився враженнями від літературного фестивалю в одному з «провінційних» міст. Мовляв, книжкові розкладки виблискують пістрявим глянцем — суцільне простирадло з соняшників, вишиваних орнаментів, колосочків, бандур… «Без верби й калини нема України» — якщо стисло. Самі лишень «пісні», «голоси», «струни» — але без жодного відлуння, принаймні на обличчях відвідувачів тих виставок не помітно емоційного відгуку.
Пробачимо світилам їхній снобізм: для них, бачся, визнати за «провінціалами» щось по-справжньому вартісне — «па камільфо», ще корона спаде, та й колеги можуть всміхнутися іронічно. Але й нашій, місцевій публіці снобізму не бракує. Для неї часом абревіатура ЧСПУ важить більше за якість твору. Та менше з тим.
Є вірші, виточені й вивірені до строфи, рядка й слова, «правильні» за формою та «ідейні» за змістом. За совєцької доби їх випускали грубенькими томиками, але вже на п’ятому творі читач раптом виявляв, що не пам’ятає жодного рядка з прочитаного. Так, щось гарне, нібито й людяне, і ліричне… А чомусь не зворушує. Такого багато й мовби все однакове. Школа.
Боронь Боже, сказати щось кепське про школу! Поетові потрібна школа майстерності — і вона буває різною: як порадами визнаних метрів чи справедливою критикою, так і спілкуванням із улюбленими книжками в тиші власної кімнати. Але школа в жодному разі не має нівелювати творчу індивідуальність, до чогось її «прирівнювати», «підтягувати», з чимось «порівнювати». Кожен талант — перлина, а перли, як відомо, визрівають у закритій мушлі, без втручання зовнішніх сил.
Тому так вражає і тішить цей феномен: думка, почуття раптово, спонтанно виливаються на папір, легко й щиро висловлені до кінця в єдиній розгорнутій цілісній і свіжій метафорі — й застигають, мов крапля ртуті. Ні додати, ні відняти. Поезія.
І цілком випадково серед фестивального галасу чуєш із відкритої сцени в парку тихий голос:
Візьми, не бійсь,
у власні долоні шматочок глини,
хай зріє, звикає до теплоти.
Як виліпиш сам свої дні й хвилини,
ці зліпки життя — то і будеш ти.
Всього два рядки: «Пускає всередину глина пальці,/рукам дозволяє торкати скрізь…» — а ти їх носиш у собі кілька місяців, мимоволі повторюєш у хвилину натхнення і відчуваєш силу Всесвітнього Творення, причетність до нього: «Крутни по колу,/гончарному колу, формуй у плід». Гончарне коло мов коло Всесвіту — і ти в ньому не загублена піщинка, а сила, що творить живе… Ти його твориш, а воно творить тебе… І цей вічний образ гончаря, такий український (абсолютно без вишиванки й Трипілля) і такий вселюдський водночас…
Можливо, серед пістрявих обкладинок на розкладках і загубилася б скромна книжечка з «нетрадиційним» для нашої жіночої поезії мінімалістським оформленням, якби не цей спокійний голос зі сцени. Авторка не відразу зважилася на публікацію: «Може, ще зарано…». І оця невпевненість, відчуття власної недосконалості — вже свідчення таланту. Поет завжди невдоволений собою — і це справжній дар, отака творча невдоволеність.
Спочатку навіть трохи відштовхує назва: «Суцільні монологи». Хіба ж вірші загалом — не монологи ліричного героя? Тавтологія? Претензія на щось глибше? Але починаєш читати — вірш за віршем, не помічаєш, як перегортаєш сторінки… І в кожному, практично в кожному є отой магічний рядок, який не дозволить згорнути книжку, залишиться в пам’яті: «Свідомістю кілометрів харчується вільний дух…», «Знаєш, вони не живуть, а марять…», «І не заздрять померлі отим, що вціліли…», «…опиратись на задні лапи і ловити сніжинки ротом…».
І розумієш: так, монологи. Не ліричного героя — монологи душі. Нічні монологи в тій-таки затишній кімнаті, серед улюблених книжок, під м’яким світлом лампи. І звернені не до людей, ні: до Ловця вітрів і до самих вітрів, до того таємничого нічного мага, який тримає щоки місяця в долонях, до кожної травинки в полях дитинства, до безпритульного пса, що «приліг у опалому листі», й до цього міста з його тужно-жовтими маршрутками, повними роздратування й безсонної ранкової втоми — і розумієш, як поетові хочеться приголубити й пожаліти це похмуре й таке кохане місто… І цілий світ.
У книжці немає циклів. Але вони вгадуються — за цінностями авторки. Ця градація відтінків неоціненного веде від першого до фінального рядка. Світ сприймається дуже своєрідно; в поета з ним теплі й ніжні стосунки. Люди майже завжди підсвідомо пов’язуються з болем. Банальний «конфлікт поета й суспільства»? Аж ніяк. Радше трішки сумна, усміхнена відстороненість, погляд збоку, здаля… Так само авторка дивиться й на себе — з глибини власної душі, тому так виразно їй помітні всі деталі, всі порухи. Це особливе бачення світу, магічне, чи що… Квітки не засушені між сторінок — вони просто прийшли і тут живуть, кожна зі своєю вдачею. Цей світ, населений живими хмарами, вітрами й деревами, здебільшого осінній; неповторними барвами тут грають зима й літо, а ось весни якось ніби й не було — з побоювання тієї клятої банальності? Чи просто осінь — пора неквапних думок під шелест опалого листя, пора підбиття підсумків, аналізу прожитого, рефлексій і висновків? Осінь — драматична пора. І настрій більшості творів такий: ліричний із легким відтінком глибоко захованої драми: «… літні автобуси перехворіли на грип./ Голодні ворони у чорну зібралися зграю./І назва не та, і не той у очах логотип»; «останні гастролі…/З-за хмар поклон/ тому, хто за пультом, /низенько в ноги», «Я вже танцюю повільніший вальс/ з дощем осіннім. Він мені до пари».
Поряд на шкалі цінностей — Слово. Мабуть, воно найбільше важить для авторки, так само, як і вкладена в нього Душа. Душа і Слово переплітаються і звучать в унісон:
Вір, що звуки всіх мелодій — вічні,
Бо немає в музики кінця!
Бо душа співає ніжно й звично,
Голосом, що полонить серця.
І нарешті — Рідне. У нього багато граней. Це і те саме місто, яке варто пожаліти, й золоті береги дитинства, і туга за батьками, за собою, юною і наївною — ностальгія за неповторним. І тут:
Ми вже не ті, які були колись.
Ми збайдужіли, наче скам’яніли.
Усе не так.
До чого дижились?
В собі людей розгледіть не зуміли.
Але при цьому поет вірить, що «Серед жорстоких правил у житті/ Є місце для добра і для любові./Не загубити б істини прості…/Не оминути б…/ Наче випадково».
Шкода, що «більшість» не читає поезії. Книжки, з такою працею і напруженням усіх сил — душевних, творчих, і — куди ж подітися від клятої буденності! — фінансових — розходяться до найближчих друзів, і без такого вилитого болю здатних тебе зрозуміти. А ми всі могли б стати трішечки кращими, уважнішими до тих, хто поряд, проникливішими й щедрішими на емоції… І світ для нас заграв би веселішими барвами, щоб якоїсь миті ми зробили радісне відкриття й услід за автором вигукнули:
Спинись, Хвилино!
Не спіши, постій!
Я так щаслива тут, цієї миті!
Ганна Ручай, письменниця, літредакторка, перекладачка
Знайти вільну хвилину для інтерв’ю Юлії важко. Вона викладає англійську, вчить польську, займається перекладами, публікується в різних виданнях, має колонку і в газеті «Культура і життя», при цьому не полишає роботу бібліотекаря. Зараз вона «гастролює» із презентацією своєї нової книги «Коли злітають літаки», яка вийшла у видавництві “Час Змін Інформ”. Це вже третя її повість. Писати і вдосконалюватись – то внутрішня потреба.
Одними із перших із кожною новою книгою Юлії Матту знайомляться жашківські читачі. Це вже правило, якого Юлія дотримується з любові до цього затишного міста. Днями вона тут презентувала нову книгу. Захід організовано відділом культури, молодіжної політики, спорту та туризму Жашківської міської ради (ВКМПСТ) в стінах Центральної районної бібліотеки. Тут мали місце дружні розмови авторки із гостями, «музичні хвилинки» від педагогів Дитячої музичної школи Н.Бондарчук та А.Давиденко, приємні сюрпризи і презенти від ВКМПСТ та гостей – друзів, колег із мистецького об’єднання “Мистецька толока”, учнів, пересічних жашківчан.
Після презентації вдається поспілкуватися.
Юлія готується до інтерв’ю, вмощується на стільці, пропонує каву та спілкується – усміхаючись. Завжди усміхатися і бути в позитивному настрої – теж правило.
– Юлю, коли для тебе здіймаються в небо літаки?
Обличчя співрозмовниці ясніє мрійливістю:
– Я дуже люблю подорожі. В одній із них я побувала в Стамбулі. Це не та туристична Туреччина, де звикли відпочивати українці. Але я люблю такі місця – дуже колоритні, самобутні, не адаптовані під туриста. Під час мандрів зустрічаєш різних випадкових людей, які в результаті стають тревел-партнерами, або навіть друзями, потрапляєш в пригоди – усе це стає частиною сюжету. Так, у книзі є реальні ситуації і герої, прототипами яких є мої знайомі. Природно, що повість вийшла дуже реалістична.
– То «Коли злітають літаки» – про подорож?
– Ця книга – про подорожі, про любов, Стамбул. Повість, як і дві попередні, – «гастрономічна». Обожнюю куштувати заморські страви, і пристрасть до екзотичної їжі теж стала частиною книги. За відгуками, читається смачно. «Робоча першоназва» цієї повісті, до речі, теж була гастрономічна – «Смажені каштани».
– Ця книга – для жіночої аудиторії?
– Ще «Жашківські равлики» розцінювалися мною і видавцями як «жіноче чтиво». Але ні – читають усі три повісті залюбки і чоловіки, і підлітки. Маю 14-річного сина – він одним із перших читає «друкописи». Тому питання цільової аудиторії несподівано для мене відійшло на другий план. Самі ж читачі зазначають, що це книги для приємного вечора або «в валізу». Я б сказала, що це повість-аперитив перед мандрівкою», бо після прочитаного багато хто пускається в мандри.
– Ти започаткувала термін «бібліотечний туризм». Що означає це поняття?
– Другий рік працюю в Київській бібліотеці імені О.Герцена, спілкуюся із колегами з інших бібліотек. Мені стало цікаво, як будується робота книгозбірень за кордоном. Відвідала одну, другу… Знаєте, бібліотеки варті уваги туристів не менше, ніж музеї, собори та ярмарки із сувенірами! На сьогодні сучасна бібліотека – це платформа для творчості, спілкування, навчання. Наприклад, у бібліотеках Відня книга та Інтернет не конкурують – вони доповнюють одне одного. Натомість в Україні ще побутує думка, що Інтернет витісняє книгу. У віденських бібліотеках зібрано великі колекції вінілових платівок, які можна тут і прослуховувати. Вразила мене юдейська бібліотека, де проводять весільні церемонії. За кордоном не бояться виходити за рамки. Там бібліотеки мають свою сувенірну продукцію, залюбки приймають в подарунок видання українською мовою. Тож, де не буваю, обов’язково заходжу до найближчої бібліотеки, везу наші книги, газети. А про свої мандри ділюся з іншими, бо це справді цінні туристичні маршрути – так поняття «бібліотечний туризм» і народилося.
– Юліє, ти переїхала із Києва до райцентру на Черкащині. Чим продиктоване таке рішення? Як до цього поставилися твої близькі?
– За останні кілька років я пройшла такий вишкіл, що полишити столичний комфорт не страшно. Навіть навпаки: в якийсь момент штучно провокуєш ситуації, щоб вийти із зони комфорту, зумисне випробовуєш себе на міцність. Для когось переїхати із Києва у містечко-райцентр – це крок назад, а для мене – це свідчення того, що я досягла певного рівня, коли можливості розвиватися знайду будь-де! Проміняти столицю на невеличке містечко легко – якщо умієш знаходити можливості і перспективи. Тим паче, я полюбила Жашків, його людей, неймовірну природу. Я запрошую сюди усіх своїх друзів, знайомлю їх із тутешніми митцями, краєзнавцями – і друзі залишаються ще довго під враженнями! Не всі з мого оточення прийняли моє рішення, не всі зрозуміли і підтримали – ми ж усі маємо свій світогляд.
– Які плани на майбутнє?
– Пишу нову книгу. Вона про відмінності в культурі і менталітеті українців та іноземців. Планую більше займатися журналістикою. А ще – облаштуватися на новому місці, поставити тут на подвір’ї в тіні винограду садову гойдалку і столик, за яким частуватиму чаєм своїх друзів із Києва.
Людей здавна приваблювало небо. Зазирнути у синє безмежжя, пізнати таємниці зіркового закрайсвіття, злетіти до хмар і розпростерти руки, вдихаючи на повні груди вітряну прохолоду. Поети схожі на цих аероромантиків, адже вони так само зазирають за обрій і злітають у своїх віршах над хмарами.
Лесю Шмигельську новачком в літературі не назвеш. І так збіглося, що збірка «Сьоме небо» є сьомою книгою членкині НСПУ з Івано-Франківщини. Вже досвідчена поетеса в книзі показала багатогранність свого таланту, вміння оперувати формою вірша і його тематикою. І книга складається немов із семи тематичних небес, про які хоче розповісти пані Леся.
Одне з небес – це освідчення в любові батькам і своїй сім’ї. На цьому небі спогади дитинства, приємні й смачні, як спечений мамою хліб. Небо розлоге, як пшеничні лани, коли кожна хвилина приносить нові відкриття. І ці скороминущі смаки дитинства пані Шмигельська намагається передати читачу і своїм дітям.
… Ще і нині дитина, бо тато чекає жнива,
Ще матуся старенька пече Великодню хлібину.
Я – щаслива… Щаслива! Бо казка не вмерла – жива
Я – дитина…
Іншими авторськими небесами є розмова з природою і Ним, найсправедливішим, бо Він віддав життя за людей. І поетеса своїми віршами малює образи, які ніби переносять читача в світ любові та єднання. Коли ти можеш спитати поради у Всевишнього, і він радо дасть відповідь. Ці вірші напоєні солодким узваром спокою і пахнуть заправленою медом різдвяною кутею. А щодо описів природи, то хіба хтось може порівнятися з романтичними українками, які залюблені в природу рідного краю? Зі сторінок «Сьомого неба» ви відчуєте пахощі лісу, летітимете разом із п’янким вітром над щедрою землею нашої Батьківщини.
Леся Шмигельська вдало експериментує з формами вірша. Вона не зациклюється на одному розмірі, а шукає (і знаходить) способи виразити свої емоції та почуття. Тож коли гортаєш сторінки «Сьомого неба», то не втомлюєшся від одноманітності і заяложеності. Кожна сторінка, наче сюрприз, її перегортаєш в очікуванні нової поетичної пригоди і сповна винагороджуєш себе, перегорнувши останній лист.
Поезія – творчість вишукана. І цю вишуканість частенько шукають в столиці, культурних центрах. А варто роззирнутися навкруги і зрозуміти, що і в невеликих містах та селищах можуть заклично виблискувати справжні «діаманти», відшліфовані перебуванням на лоні природи і граненими повсякденними випробуваннями. Будьмо уважними і озираймося в пошуках поетичних скарбів.
Писати про книги завжди приємно. А писати про дебютну книгу Ніни Ковальчук приємно вдвічі. «Чому?», – можете запитати ви. Тому, що є радість за Білу Церкву. Бо є ще один промінчик поетичного таланту серед нахрапистої, токсичної нездарності, яка волає про свою геніальність, вимагаючи до себе уваги і запльовуючи умовним соняшниковим лушпинням усе навколо. «Усє хотять бить напольйонами!» – говорив кримінальний авторитет в фільмі «Інтервенція».
Ніна Ковальчук надзвичайно скромна людина, яка про свою творчість говорить пошепки. Та й про що говорити, варто відкрити томик «Суцільні монологи», який вийшов у видавництві «Час Змін Інформ» і був представлений поціновувачам поезії в бібліотеці №6 (завідувачка Надія Гаврилова), розгорнути в будь-якому місці й почитати. Поголос про надзвичайно тонкі й вишукані вірші авторки ходив давно. З’являлися вони і в групах поціновувачів літератури у соціальних мережах. Їх обговорювали, ними захоплювалися. А тепер є і «Суцільні монологи», вишукана і стильна книжка, яку приємно взяти в руки.
Візьми, не бійсь,
У власні долоні шматочок глини,
Хай зріє, звикає до теплоти.
Як виліпиш сам свої дні і хвилини,
Ці зліпки життя – то і будеш ти.
Ніна Ковальчук надзвичайно майстерно володіє талантом створити незабутні образи, метафори, знайти епітети буденним сценам і явищам. Її вірші ліричні й трагічні, глибокі та щемливі. Поетеса може знайти емоцію і в жовто-сірій буденності щоденної поїздки в громадському транспорті.
Дихати мовчки, в нікуди дивитися.
Не дослухатися, щоб не зчепитися.
Колами, колами…
Втиснення, вторгнення.
Жовті маршрутки людьми переповненні.
Читати вірші Ніни Ковальчук хочеться наодинці, а потім все ж таки вийти до людей і змінити своє ставлення до буденності. Захопитися фарбами весни, підставити обличчя теплому вітрові, насолодитися вечором на березі тихої Росі, дивлячись, як сонечко голубить останніми промінчиками верхівки паркових дерев. Потім зателефонувати найріднішим людям і просто поговорити про те, що було останнім часом. Просто поговорити, бо після «Суцільних монологів» так хочеться спілкування.
Ніні Ковальчук пощастило, що в неї є справжні подруги. Тетяна Строкач нещодавно сама представляла нову книгу, а тепер щиро раділа за авторку. Декламувала свої вірші. Виявляється, є в подруг ритуал чи то творча забавка, коли на монолог Ніни відзивається поетичними рядками Тетяна. Ось вам і діалог. Нехай він розвивається і приносить нові творчі знахідки.
Чекаємо нових книг Ніни Ковальчук. Радіємо новим літературним відкриттям, дякуємо бібліотеці №6, де так тепло і затишно, де завжди раді підтримати українську культуру.
Костянтин Климчук, директор видавництва “Час Змін Інформ”
Літературній студії «Просвіти» вже більш, ніж півтора року. Ідея виникла у просвітянки Тетяни Виговської, на її запрошення я й долучилася до проекту як творчий керівник. Час починати нотатки для історії. А будь-яку історію слід вивчати поетапно. Якими ж були етапи творчого зростання наших студійців?
1.Осінній листок
Це тема першого навчального етюду. Авжеж, усе почалося з кленового листочка, що впав до ніг у темному Клубному завулку наприкінці жовтня 2016-го. З ним я вперше прийшла в студію, де чекали Максим, Катя, Настя, Костянтин і наш юний адміністратор Всеволод. Запропонувала створити маленьку історію кленового листка, і вийшло щось дуже поетичне й доволі новаторське. Звідтоді подумки й називаю студійців зухвалими романтиками.
Того вечора ми обговорювали лекцію Чака Поланіка для студентів літературного факультету. І студійці підійшли до порад майстра популярної прози вельми серйозно. За його рекомендаціями взялися завзято викорінювати зі своїх творів «було» і «стало» та мисленнєві дієслова на кшталт «подумав», «відчув» і т.п. Вчилися за порадою майстра передавати думки й почуття героїв за допомогою їхньої міміки, жестів, манери поведінки.
Максим Кириченко вже на перше заняття прийшов з готовою новелою «Пішак», у яку лаконічно висловив своє розуміння сенсу боротьби й перемоги. Кожен студієць на той час мав певні задуми, які змінювалися мірою заглиблення в світ творчості. Настя цілком переосмислила манеру змалювання образів своєї повісті про учасника Майдану, а Катя Маркович вперше спробувала сили в написання вірша у прозі. Згодом долучився Ігор Леваднюк зі своїми пошуками Бога в сучасниках, і наші вечірні бесіди за чаєм перетворилися на філософські дискусії.
2.Етюди за Рафаелем Орбинськи
У світ літератури поринали дедалі глибше. Досліджували уривки з творів сучасників, виявляючи в них і стираючи в своїх творах набридливі «чоловіче» й «жіноче» начала, вчилися «ховати» автора, максимально звужувати сферу його втручання в діяльність героїв, не «вести» персонажів, мов паперових ляльок, а дозволяти їм «вести автора» – саме так працює один із найпопулярніших нині письменників, Стівен Кінг.
Випробовували свої сили в імпресіонізмі й сюрреалізмі. Серйозний поступ позначився після спроби написання прозової мініатюри за однією з картин художника-сюрреаліста Рафаеля Орбинськи. Так народилися короткі новели Кості «Біла пітьма» й Наталчині «День І ніч», що стали другим кроком на шляху пошуків власного авторського стилю.
3.Джокер
Унікальний досвід нашої студійної роботи – постмодерністський роман у новелах, написаний колективно. На історії його створення зупинятися не варто – її детальний виклад знайдете в Альманасі “Зухвалі романтики”. Додамо лишень, що ідея зродилася за чаюванням напередодні нового, 2017-го року, коли студійці підбивали підсумки першого місяця роботи. Кожен уже визначився з тематикою своїх творів. Максима Кириченка зацікавив процес створення історичної прози й він узявся розкривати цю тему з верхнього пласта – історії психологічної руйнації людини радянської доби, наслідки якої так яскраво виявляються сьогодні. Ігор заглибився у філософію. Настя Сокол несподівано для себе почала писати вірші. З’явився новий студієць, Михайло Сімоненко, й ми виявили, що нашому колективному творчому началу бракувало саме його трохи жорсткої іронії. Ось цією ноткою і доповнився багатогранний образ не найкращого з наших сучасників, виведений у «Джокері». Там і романтична філософія Ігоря, й прагматизм прози Максима, й неоднозначний герой Костянтина Климчука, й Настін убивця – суміш доволі сумнівнівних кінообразів плюс юнацький максималізм. Влітку до когорти творців «Джокера» долучилася Яна Однорог, палка прихильнця жанру фентезі, яка вже встигла досягти в ньому певних успіхів у інтернет-спільноті. Дискусії пожвавішали й набули особливої гостроти. Із цієї дівчини просто бризкають ідеї, часу на втілення яких, на жаль, бракує, як і решті студійців. Робота або навчання, сім’я, громадська діяльність залишають кожному з них мало часу для творчості, але натхнення не згасає, і це головне. Якщо людина вірна своєму покликанню, цілий світ стає їй у поміч, і наша студія – частинка цього світу.
4.Діти
З кінця лютого 2017 року працює дитяча студія. Діти різного віку почали з прихованого неприйняття класики (наслідки трохи упередженого підходу до шкільної програми), але поступово звикли до думки, що не все варто «скидати з корабля сучасності» й доводиться визнати нерозривність зв’язків класики й модернових напрямів у сучасній літературі. Те, що група різновікова й складається з двох «партій» – прозаїків і поетів, – лише на користь студійцям. Старші вчаться з повагою сприймати перші проби пера молодших і давати їм дружні поради, молодші – звикають до жорсткого світу творчості, де нікуди не подінешся від визнання помилок і їх виправлення. Потроху боремося з прихильністю деяких юних поетів до дієслівної рими. Ця робота, мабуть, найскладніша, бо доводиться стикатися з шаблонним: «Я так бачу, я так відчуваю», хоча насправді це всього-на-всього брак досвіду.
У кожного юного студійця, так само, як і в кожного дорослого, свій напрям: Михайло Міняйло – обдарований молодий поет, шанувальник творчості Ліни Костенко. Марійка Хілініч – романтик із дуже своєрідним, казковим баченням світу й доволі «дорослою» манерою письма, як на юний вік достатньо сформованою. Альона Коляда шукає себе в прозі й поезії, визначається з формою вірша. Ася Семенівська – аматор і творець дитячого детектива, а Насті Кравченко більше до вподоби діалоги, має певний нахил до драматургії. Рідко бачимося в студії з Вікою Зеленою – її життя перенасичене бурхливою діяльністю й творчістю в дуже різних мистецьких галузях. Але варто їй з’явитися – і ми чуємо неймовірну, смішну й водночас трішки сумну історію з життя. Наймолодшу студійку, Поліну Білан, захоплюють спостереження за тваринами й хвилюють такі проблеми, як бездумне знищення сучасниками природних скарбів. У цьому з нею солідарна Марійка Хілініч, яка переймається долею дерев, знищених під приводом благоустрою.
Дві години в студії – справді неймовірний досвід для дорослого. Якщо бажаєте зрозуміти своїх дітей, долучіться до їхнього бачення світу в Альманасі.
5.Наші досягнення за рік
Найперше – Альманах. Твори, що ввійшли до нього, ще учнівські, здебільшого – взагалі студійні вправи, але важливо вже те, що кожен учасник цього колективного видання сміливо зробив перший крок назустріч своєму читачеві. Глянути в очі читачам – неабияке випробування для кожного автора. І необхідно пройти його, щоб у подальшому не боятися ні критики, ні, можливо, осуду, не піддаватися впливам та йти обраним шляхом. Критики завжди знайдуться, та головне – взяти з їхніх слів правильні уроки й не повторювати помилок. Отже, Альманах “Зухвалі романтики” – це перше випробування авторської мужності передовсім дорослих студійців.
Любов Прокопенко, автор веселих дитячих віршів і гуморесок, щойно випустила свою першу книжку-розмальовку для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку у білоцерківському видавництві «Час Змін Інформ» під творчим керівництвом Тетяни Виговської. Тут готується до випуску книжка віршів і прозових мініатюр ще однієї нашої літстудійки Оксани Вязової-Щербань.
Яна Однорог успішно працює в перекладі з англійської фентезійних творів для інтернет-видань і пише серйозну річ для друку (поки що задум є таємницею). Що ж до нашого юнацтва, то тут уже є перші перемоги.
Жанна Задворна, студентка професійного коледжу, виборола перше місце в номінації «Література» в обласному конкурсі серед студентів закладів такого типу.
Михайло Міняйло, переможець численних конкурсів читців-декламаторів, став призером конкурсу поезії серед старшокласників, організованого часописом «Кримська світлиця».
Марійка Хілініч зі своєю повістю вийшла у фінал дитячого літературного конкурсу «Перодактиль» і нині готується до участі в конкурсі міського фентезі «Гардаріки».
Альона Коляда отримала диплом обласного конкурсу юнацьких проектів зі збереження пам’яток старовини та планує подальшу участь у цій роботі.
Ася Семенівська, яка зараз пише захопливий дитячий детектив і при цьому відвідує художню студію, під враженням від студійного прочитання казки про кульбабу створила чудовий імпреоністичний етюд «Кульбаби», за який отримала приз у конкурсі юних художників.
І, звісно, усі мають намір боротися далі й перемагати, на те ж вони й зухвалі романтики.
Отак і дрейфуємо серед буденності на утлому човнику фантазії, уперто залишаючись собою після всіх життєвих випробувань.
Ганна Ручай, письменниця, редакторка, творчий керівник літературної студії «Просвіти»
Тримаючи в руках збірку сонетів Юрія Рокитянського «Сонети вісімнадцятого року», мимоволі відчуваєш приємне хвилювання від зустрічі з поезією. Пальці пестять обкладинку, потім граються зі сторінками. Поки що лише органолептика дає задоволення. Нарешті книгу відкрито. Відкрито не без хвилювання, адже назва багатообіцяча.
До поетичної форми сонету зверталися Петрарка і Шекспір, Леся Українка й Іван Франко, Борис Грінченко й Максим Рильський. Сьогодні поети шукають способи вирватися з усталених форм, а сонет навпаки – дисциплінує митця, все ж залишаючи простір для оригінальності, таланту, іронії. Так починається збірка Юрія Рокитянського.
Я не боюсь повторів у сонеті,
На те вони і є – любовні будні!
В поезії мораль, слова етюдні,
Що зайва мідь у золотій монеті
Автор спочатку грається з настроєм читача, ніби Посейдон хвилями. Лише налаштуєшся на ліричний лад, а вже подумки, а то й справді усміхаєшся несподіваному повороту сюжету сонету. Може, в когось це і викличе певне нерозуміння, але такі коливання справді захоплюють і ти розумієш переживання героя в Попільні чи на лівому березі Десни.
Проте не варто думати, що Юрій Рокитянський поставив собі на меті розважити читача іронічними історіями. Ні, гортаючи сторінку за сторінкою, справді захоплюєшся читанням і змінами тональності сонетів. І ось уже проривається туга за тим, що минуло і не повернеться.
Стою у дичині, я – плину перекір…
І сонце тишу ллє на суєтну дотепу,
Старий чумацький шлях без чумаків і зір.
Так від іронічного до ліричного, від усмішки й до сльози веде автор читача сторінками книги. Не баріться, рушайте в дорогу. Від сонета до сонета, гортаючи сторінки і напиваючись поезії, якою «Сонети вісімнадцятого року» повні по вінця.
Костянтин Климчук, видавець, журналіст, просвітянин
Цей поет прийшов до нас уже зрілим. Якими були його творчі пошуки — можна лише здогадуватися з обережних зізнань попередньої збірки, що має назву «Суцільні монологи». Вірші Ніни Ковальчук — пряма протилежність бунтарській поезії Марини Дубовик. Але це зовсім не значить, що вона «не боєць». Це той «боєць невидимого фронту», що пробирається до людських сердець потаємними стежками, тихим кроком, озивається до них спокійним, лагідним голосом. І цілком тверезо оцінює всю невдячність своєї праці: «Здалеку видно знак непотрібності…» Але відгук знаходить неодмінно. Не може не знайти, тому що «бігла… зі світанку в полудень/, гинула і воскресала вкотре»… Все пережите і відболіле — у відшліфованих рядках. Хоча в цьому світі поетові «ховатись ніде», — він сподівається: «Мабуть, воскресну і більш не згину». Знову ж таки — у віршах. Це поетичне передчуття настання Добра і Любові в світі. Це Віра автора. У вірші, що починається зі слів «Чекай на мене з яблуком в руці» бачимо ніби новонароджену Єву, чисту й щиру, готову прийняти гірку істину й земні випробування заради любові.
Оксана Щербань писала завжди, з дитинства. Але, мабуть, у часи її юності не було попиту на поезію чистої лірики, камерного звучання. В її віршах немає пафосу. Вона не зачіпає глобальних тем, не долучає свого голосу до хору нашої химерної епохи. Цей поет просто говорить з людьми про наболіле, про те, що близьке всім. І тим, хто вважає поезію «справою молодих», можна відповісти такими її рядками:
– Юлю, коли для тебе здіймаються в небо літаки?
