Дива чатують на нас. Ми їх не бачимо, але вони поряд. Серед гілля вечірніх вулиць, в перших променях зимового сонця, в меланхолійних краплинах дощу та оптимістичному скрипі сніжинок. Дива в прихованих сенсах поетичних рим, відвертих рядках прози і в щирості людських емоцій. Чисті сторінки альманаху чекають, щоб ви заповнили їх пережитим дивом. А може, ця зима зустріла вас гіркотою розчарувань і болем втрат? Не тримайте їх в собі. Пишіть про це, діліться найсокровеннішим і ви зустрінете підтримку добрих сердець і однодумців по перу! 

У видавництві “Час Змін Інформ” триває підготовка до випуску літературного альманаху “Зима-2022” серії “Ковток життя”. Чекаємо на ваші поетичні та прозові твори. Їхню тематику оберіть самостійно, але якщо ви плануєте опублікувати саме пейзажну лірику, то подбайте, аби вона відповідала зимовому настрою.

Вступний (організаційний) внесок 300 грн.
Кожен автор отримає 3 примірники віддрукованого альманаху безкоштовно, більшу кількість примірників можна замовити за додаткову плату.

Твори на розгляд видавництва, коротку інформацію про себе та фото надсилайте на e-mail: chaszmin.info@ukr.net до 30 грудня. Об’єм тексту не має перевищувати 7 сторінок формату А5 (12 кегль, Times New Roman, полуторний міжрядковий інтервал).

Якщо автор бажає опублікувати текст більше 7-и сторінок, вступний (організаційний) внесок може бути збільшено. Рішення про участь авторів в проекті приймається видавництвом. Видавництво може відмовити авторам у публікації частково або повністю. Твори не рецензуються. Організаційний внесок сплачується після обробки поданого автором матеріалу та погодження видавництвом його публікації.

Рішення про участь автора в проєкті надсилається на його e-mail не пізніше, ніж за 10 робочих днів після закінчення прийому робіт.

Віддруковані примірники альманаху надсилаються авторам за їхній кошт “Новою поштою”.

Серія “Ковток життя” виходить з липня 2017 року щоквартально. Формат видання: 121х168 мм. Обкладинка тверда, внутрішній блок ч-б.
ISBN серії: 978-617-7477-03-6

Коли Юлія Матту писала свій роман «Багалія», вона стовідсотково сподівалася повторити успіх «Жашківських равликів». І вона мала рацію. Новий роман зовсім не з швидкістю наземного молюска захопив увагу читача. Ба, навіть більше, цю книгу купували на великих літературних форумах («Книжковому Арсеналі» (м. Київ), «Book Spase» (м. Дніпро), «Зелена хвиля»  (Одеса), як перепустку в світ сучасної української літератури. Перипетії трьох жіночих доль з першої і до останньої сторінки брали в полон цікавості, й лише «ковтнувши» останній абзац, можна було відірватися від читання.

Далі були ще дві книжки «Коли злітають літаки» та «39.11», які побачили світ у видавництві «Час Змін Інформ», але «Багалія» не залишала авторку в спокої. І Юлія Матту перекладає роман англійською мовою. Сміливий і рішучий крок письменниці, яка вірить у свої сили і має на це всі підстави. І ось примірники «BAHALIA» пахнуть неповторним ароматом друкарської фарби та чекають на поціновувачів сучасної творчості. Напевно так пахнуть впевнені у собі чоловіки і жінки. Аромат кави, чистого одягу і шкіри та аура впевненості в собі.

Ця книжка для людей впевнених. Ці люди переконані, що роман української письменниці цікаво читати англійською мовою. Вони могли й не підозрювати про наявність україномовної версії. Ці люди просто хочуть читати. І вони впевнені, що «BAHALIA» стане перепусткою в світ англомовної літератури. Так само роман буде цікавим для іноземців, які захочуть відчути українців, їхній характер, життєвий ритм, сподівання та мрії. Для них роман стане путівником української душі.

Для Юлії Матту видання «Багалії» англійською мовою стало підкоренням ще однієї творчої вершини. Легкий стиль, ненав’язливо подані життєві уроки та кроки до реалізації потаємних мрій зрозумілі для людства. І якщо частинка населення планети оцінила український варіант роману, то можна бути впевненим, що «BAHALIA» теж матиме успіх.

Купити книжку «BAHALIA»

Світлій пам’яті Володимира Панасовича Іванціва

Рівно рік тому осиротіла Білоцерківська «Просвіта». Ні, вона не занепала — надто міцний духовний підмурівок звів під нею за десятиліття невтомної, непомітної, скромної та незамінної праці її легендарний керівник Володимир Іванців. Так, саме легендарний, і це не пустий пафос. Є люди, які просто стають символами певного періоду в житті свого краю. За життя нібито й не надто яскраві, вони легко губляться в натовпі, не вискакують наперед, не волають про свої заслуги, не б’ють себе в груди з клятвами в патріотизмі… А коли вони йдуть у засвіти — ті, кому справді болить доля нашої землі й мови, почуваються самотніми. На кого спертися у цьому вирі всезагальних споживацтва і байдужості? А він стояв мов скеля. Стояв до останнього. Виплекана ним Білоцерківська «Просвіта» навіть у останні роки, роки його мужньої боротьби з хворобою і горем жила й дихала ним. «Скажіть Іванціву…», «Передайте Іванціву…», «А що скаже Іванців?», «Іванців сказав…». Його Слово важило завжди й у всьому, тому що тисячу разів було виважене й вивірене ним самим. Ні, не стверджуватиму, що він не знав сумнівів! Навпаки, він вітав сумніви кожного, хто звертався за порадою. Він казав, що без сумнівів не буває перших кроків. І других, і третіх, і сотих… І попри це — роби крок! Зважся! Будь-що-будь — не зупиняйся! Стій на своєму. Так він навчав молодше покоління просвітян. І це передовсім його заслуга, що “Молода Просвіта” й Літературна студія для дітей і дорослих мають свій прихисток у нашому місті. Він виховав це покоління наступників і спадкоємців — не повчаннями, а власним прикладом.

Настали часи, коли меморіальні дошки доводиться встановлювати на хрущівських п’ятиповерхівках і панельних «стінках» уздовж проспектів. Це значить, іде з життя генерація тих, кому вдалося в часи конформізму, демагогії та лицемірства, в сіру совєцьку добу зберегти себе як особистість, не забути рідну мову й мірою сил відстояти бодай часточку нашої національної ідентичності. Це ті, кому Ґудзичник із драми «Пер Ґюнт» Ібсена не загрожував би «переплавкою» в олив’яній ложці, поки не знайдуть бодай одну людину, яка скаже слово на їхній захист, доведе, що вони залишилися собою в світі, який нівелює особистість і плодить пристосуванців. Володимир Панасович — із тих, про кого сказали б тисячі: «Він не зламався». Що його, сина священика, який постійно ходив під сокирою репресій, молодого робітника, а згодом інженера на заводі «Сільмаш», рятувало в червонопрапорну комсомольську добу? Напевне, цей незнищенний ген українства, що втілився в поезії. Йому поталанило, чи навпаки — не пощастило? — народитися вже після покоління юних і сповнених завзяття поетів «Плугу» й «Гарту», одні з яких пішли під розстріл, інші мімікрували під сіру масу й залягли на дно. Ще прийде час, коли і його ім’я ввійде до академічних хрестоматій. І такої плями, як радянське пристосуванство, на його біографії не буде. Він прийшов у добу шістдесятників, коли українська поезія нарешті змогла (на жаль, ненадовго) вдихнути ковток вільного повітря. У вірші, опублікованому в міськрайонній газеті «Ленінський шлях» 13 січня 1965 року з назвою «По першому снігу», вчувається відгомін лунких голосів молодої поезії 20-х років з її розгойданим ритмом — поезії між небом і землею:

Ніч несподівано звузила вулицю.

Ще вчора — крокуй хоч у всю широчінь,

Руками тинів торкаючись.

Удар по землі ногою —

Озветься замерзлим дзвоном.

І хочеш — лети,

Телеграфні стовпи рахуючи,

До стуку в запалених скронях,

Кров відшумовує радістю,

М’язи пружинять силою!

Це не підхоплена зопалу мода на верлібр, а просто ритмізований подих і стукіт серця, це сама Поезія прокидається в душі та переповнює молоде тіло. Це бризки енергії, величезний нерозтрачений потенціал. Редактор, який прийняв до друку ці вірші, навіть здогадуватися не міг, який дар криється в скромному інженерові заводу імені 1-го травня. Молодий чоловік відчуває однаковий захват і від першого снігу, й від самотнього сліду того, хто «… на зміну пробіг/ по-осінньому, в туфлях/Глибоко груз у заметах», і від власних слів, що ніби самі по собі складаються в бадьорі, ніби маршові рядки, й навіть від переповненого автобуса: «Дружніше втискуйся/В дверей перегачену щілину». Це молодість, яка тішиться власною силою і витривалістю. І, звісно, прищеплена в радянській школі гордість за свою приналежність до «класу-гегемона»: «Засіяні зерна кроків робочих!/Сміливо збочуй:/Розтопчем/Стежку/На всю ширину твою, вулице!».

Це тому, що «Приснилося слово», ні, напевне, не приснилося, а завжди жило в душі — особливе, таке, щоб когось стривожити, розбудити серед сірої буденності, можливо, надихнути, можливо, повернути здатність замислюватися над важливим. Згадувати. Розуміти. Перейматися. Не нагинати голови. Не мовчати.

Приснилося слово:

продимлена бульбина люлька,

ворожими стоптана кіньми.

Приснилося слово:

над сотником-батьком

схилилась билина

як жінка в жалобі.

Приснилося слово.

Приснилося рідне слово (1970 рік).

Під цим знаком Рідного Слова і пройшло все його життя. Лише вірші можуть розказати про те, як нелегко бути в цьому світі поетом, бо сам Володимир Панасович ніколи й ні на що не скаржився.

Зграю чорних ворон

на село намело,

Зграю воронів

чорних як сором.

Серед чорних ворон

раптом — біле крило,

Раптом біле перо —

білий ворон.

Ми обоє чужі

на цій чорній межі,

На межі, де що ворон —

то ворог.

Білий ворон,

як чорно тобі на душі,

Знаю я, знаю я —

білий ворон!

Але він вважав себе також спорідненим із тим марафонцем, який пожертвував життям, аби принести людям звістку про перемогу.

Він біг, навалившись грудьми на відстань,

Він біг, підминаючи пружно дорогу,

….

Він біг, як ніколи іще не бігав,

Щоб будь-що себе обійти й перегнати,

Він став до останнього подиху бігом…

Так поет ніби передбачив своє майбутнє — до того далекого дня, коли написав ті прощальні рядки:

Марното страчених звитяг,

З чим ти постанеш перед Богом,

Коли обріже обрій шлях

Відразу за твоїм порогом?

Він біг. І ніс нам звістку про перемогу, якої ми ще не здобули, але не маємо права, не сміємо не здобути. Він нам її заповідав, він зробив для неї все що міг. Чи вірив він у нас останньої своєї хвилини, коли писав: «Я припиняю боротьбу»? Чи вірив, що ми підхопимо, донесемо? Він дивиться з неба, тож маємо бігти далі — скільки стане подиху. І передати нащадкам звістку про перемогу — хай і дуже віддалену в часі, але неминучу.

Така глибока й сумна щирість у його віршах 70-х років! Ті сумніви й болі, які краяли йому серце, лише ледь-ледь у них проступають, самим лишень краєчком, а біль відчутний і сьогодні:

Я ж не рвав свій стяг на прапорці

І ходив, звичайно, напрямці…

Озирнімося кожен на свій слід на снігу, на піску — де б не йшли? Чи не збочили ненароком? Він не збочив, тому що завжди бачив дитячі очі, які вважав головними — для суду над собою:

Ти тільки покажи їм джерело,

ти тільки дай їм спрагу осягнути,

ти тільки дай їм спертись на крило,

а потім їх уже не завернути.

Так, тих, кому допоміг «спертись на крило» Володимир Іванців, уже не завернути. Просто дивовижно, як він умів підноситися над звичними літературно-політичними чварами, завжди ставати на бік скривдженого в амбітному «перекиданні талантами» й «літературними заслугами», розгледіти, підтримати, подати дружню руку. Завжди неупереджений, завжди з єдиним критерієм — талантом. Когось, недосвідченого, тягнув за вуха, когось, невпевненого, штовхав у плечі: йди, вперед, вперед, ти можеш! Не завжди отримував подяку за це — та й не чекав на неї. Щиро тішився чужими успіхами. Яка то була радість — дарувати йому надруковані книжки, надписувати їх! Його очі світилися щирим захопленням, його голос був такий тихий і теплий! Ніхто не вмів так радіти за нас, як Володимир Панасович. «Більше, більше, більше творчих особистостей вивести в люди — за ними майбутнє, за ними сила!» Він у це вірив. Хіба ж маємо право не продовжити його невдячну, шляхетну справу?! Це було б зрадою.

Яким болем пронизані ці рядки!

Та ось підросли малята,

І їм над самісіньким вухом

Гамселимо римою риму,

А діти до нас повертаються

Глухими, як стіни спинами…

Це написано в 70-ті, але як актуально! Так і бачиш новітню генерацію, ввіткнуту носами в смартфони! Він достукався до нас — як тепер нам достукатися до них? Уже нема в кого попросити поради, маємо доходити всього власним розумом. Володимир Панасович сподівався: «Я ще діждусь будівничого!». Хоча і його мучили тяжкі сумніви. Болісна метафора з давнього вірша — дорога до цвинтаря:

Живі не можуть чекати,

поки мертвого прийме цвинтар.

І йдуть на обгін машини,

шофери не тиснуть на гальма:

покійник, хай навіть дужий,

не стане впоперек дороги,

не здійме благально руку

з вимого честі й шани…

Кожен поет по-своєму провидець і пророк. Він вгадує в людях їхні майбутні гріхи, він бачить настання інших часів, які щосили наближають ці люди. І ось ще один місток із 70-х у сьогодення:

Зрадники потрібні в кожній справі,

Щоб коли впадуть її адепти,

Впакувать брехню її толково,

Наклепати ярлика на теку

Й запроторити в тюрму чи табір.

Аби там допитливі нащадки,

Здерши шкаралупу справоздання,

Докопалися колись до суті,

І збагнули зиск, що мали батько,

Отже, то була путяща справа,

Коло неї варто заходитись!

Читаєш — і морозом обсипає спину: звідки він знав?! Українська історія — історія суцільних зрад. Тож у одних у генах — прагнення зиску від зради, в інших — біль, гнів і боротьба.

І саме таким гнівом і болем перейняті вірші Володимира Іванціва останніх років, особливо ті, що ввійшли до збірки з кричущою назвою «Поглянь на себе у своїй сльозі», написаної в найтемніший, кризовий період його життя і попри це осяяній теплим світлом чудових перекладів з Максиміліана Волошина. Але раптом натикаєшся поглядом на оце — і знову мороз по спині:

Ніде не подітись від болю,

Ніде не сховатись від часу.

Написане вчора любов’ю

Сьогодні читається страхом.

Накрап вороння над собором,

Іуди ідуть хресним ходом.

Сотворене Господом Богом

Спотворене бісовим кодлом.

Йому було мало власного болю — поетові боліло все, що діялося в нашому тісному світі, де останнім часом перемішалися шляхетність і ницість, звитяга й боягузтво, жертовність і психологія «моя хата скраю», одна на всіх велика перемога, оплачена кров’ю найкращих — і тисячі, мільйони дрібних, підлих зрад… Цим болем просякнутий вірш 1918 року «Вихід». Поет переосмислює біблійну історію про сорокарічне блукання народу Ізраїлевого в пустелі в пошуках обіцяної землі. Алюзія легко накладається на сьогодення:

Не так уже й погано ув Єгипті

Велось було трудящій біомасі,

Коли вона Мойсею докоряла,

Що мала там щодня у їжу м’ясо…

Отже, щоб «відвернуть бунти голодні», Господь «небесну манну їм шпурнув під ноги».

І так аж сорок років регулярно,

Уранці й ввечері, надійно і конкретно,

Допоки вмер останній раб-спогадач,

Затруєний єгипетським контентом.

Нових рабів не напродукували

В пустелі, де не вип’ють і не вкрадуть…

А скільки ж літ потрібно Україні,

Якій Пан Бог вділив окраєць раю?

Цей болісний вигук так і рветься з кожного, хто розуміє всю глибину провалля, над яким ми нині стоїмо. Він бачив. Йому боліло, він не хотів впокоритися з рабською психологією свого оточення. У найтяжчі часи, коли з кожного штампували «будівника комунізму» — він вистояв, зберіг своє «Я». Чого це коштувало, знають хіба що лікарі. І який же відчай мав охоплювати його, коли він бачив набагато молодших, нічим не пригнічених людей, які так легко здавалися перед натиском — усього-на-всього — дешевого інформаційного продукту! Він витерпів і це, не зламався, не зневірився, до кінця зберігав свою горду віру. Тому що в одному з віршів цього, останнього періоду, в образі Лелеки, якому Бог доручив невдячну справу — викльовувати гаддя на землі — мабуть, бачив себе. Колись його покоління необережно розпустило це гаддя ідеології «моя хата скраю», «я нічого не вирішую, хай вирішує той, хто нагорі». А йому випало ходити й збирати плоди соціалістичного виховання нащадків. І цієї справи поет не полишав до останнього дня. І той зболений рядок «Я припиняю боротьбу», написаний 7 липня 2019 року, — не визнання «поразки», про яку говорить поет. Це його перемога над смертю. Ні страху, ні жалю — лише урочисте передчуття Звільнення. Хоча вІн гірко визнав: «Не прокидаються вулкани,/Коли спустошене нутро». Його випалила ця мука — життя серед світу, де «нікому нічого не треба» («Жорстока юносте, не троль/Душі забутими думками»). У тім-то й річ, що нічого не забуто! Йому була потрібна ця боротьба. Він залишив багато послідовників. І то нічого, що невблаганна смерть стала за порогом. «До неба творячи мольбу,/ Ти пропливеш над ним святочно». Так, саме урочисто й світло він проплив над жалобним мітингом, нітрохи йому не цікавим. Повернувся до Себе.

Ян Парандовський у книзі «Алхімія слова» пише: «Поки письменник живий, його обсідають турботи швидкоплинні, сучасність змушує займатися справами, що видаються вкрай важливими й невідкладними. За життя письменник — людина, тобто він чоловік, син, батько, наймач помешкання, платник податків, громадянин. Громадські організації, політичні партії, віросповідання — всі незчисленні щупальці сучасного життя обплітають його, опановують, намагаються завадити будь-яким виявам його незалежності. Він завжди неодмінно когось дратує, гніває, ображає, обурює, завжди комусь заважає, комусь його тінь заслоняє сонце, не дає зростати, і постійно постають перед ним невідкладні завдання. Про них завтра вже ніхто й не згадає, та нині вони вимагають негайного вирішення. Достатньо з його боку необережного жесту, слова чи необдуманого кроку, й ось він уже стає об’єктом гніву оточення…». Ось чому таке звільнення на порозі смерті є перемогою над життєвими дрібницями. «По смерті, — далі пише Парандовський, — його ім’я дуже швидко очищується від цієї паразитичної флори, якщо він справді гідний жити в пам’яті нащадків». І ми, його вдячні учні в школі життя й творчості, упевнено заявляємо: так, він гідний цього як ніхто інший. І сподіваємося, що замало буде меморіальної дошки біля під’їзду сірої «панельки» (якщо колись її надумають встановити). У Білій Церкві ще буде вулиця Володимира Іванціва.

… Моя улюблена збірка його віршів «Вернутись дощем» — тому що саме з неї я пізнала глибину цього поета й те, чого він очікував від нас, молодшого покоління. І в кожному літньому дощі ніби чую його тихий голос. Він повертається — з кожним дощем, який оживлює землю і душу.

Ганна Ручай, письменниця, редактор, керівник просвітянської літературної студії “Зухвалі романтики” 

Якось відомий київський критик поділився враженнями від літературного фестивалю в одному з «провінційних» міст. Мовляв, книжкові розкладки виблискують пістрявим глянцем — суцільне простирадло з соняшників, вишиваних орнаментів, колосочків, бандур… «Без верби й калини нема України» — якщо стисло. Самі лишень «пісні», «голоси», «струни» — але без жодного відлуння, принаймні на обличчях відвідувачів тих виставок не помітно емоційного відгуку.

Пробачимо світилам їхній снобізм: для них, бачся, визнати за «провінціалами» щось по-справжньому вартісне — «па камільфо», ще корона спаде, та й колеги можуть всміхнутися іронічно. Але й нашій, місцевій публіці снобізму не бракує. Для неї часом абревіатура ЧСПУ важить більше за якість твору. Та менше з тим.

Є вірші, виточені й вивірені до строфи, рядка й слова, «правильні» за формою та «ідейні» за змістом. За совєцької доби їх випускали грубенькими томиками, але вже на п’ятому творі читач раптом виявляв, що не пам’ятає жодного рядка з прочитаного. Так, щось гарне, нібито й людяне, і ліричне… А чомусь не зворушує. Такого багато й мовби все однакове. Школа.

Боронь Боже, сказати щось кепське про школу! Поетові потрібна школа майстерності — і вона буває різною: як порадами визнаних метрів чи справедливою критикою, так і спілкуванням із улюбленими книжками в тиші власної кімнати. Але школа в жодному разі не має нівелювати творчу індивідуальність, до чогось її «прирівнювати», «підтягувати», з чимось «порівнювати». Кожен талант — перлина, а перли, як відомо, визрівають у закритій мушлі, без втручання зовнішніх сил.

Тому так вражає і тішить цей феномен: думка, почуття раптово, спонтанно виливаються на папір, легко й щиро висловлені до кінця в єдиній розгорнутій цілісній і свіжій метафорі — й застигають, мов крапля ртуті. Ні додати, ні відняти. Поезія.

І цілком випадково серед фестивального галасу чуєш із відкритої сцени в парку тихий голос:

Візьми, не бійсь,

у власні долоні шматочок глини,

хай зріє, звикає до теплоти.

Як виліпиш сам свої дні й хвилини,

ці зліпки життя — то і будеш ти.

Всього два рядки: «Пускає всередину глина пальці,/рукам дозволяє торкати скрізь…» — а ти їх носиш у собі кілька місяців, мимоволі повторюєш у хвилину натхнення і відчуваєш силу Всесвітнього Творення, причетність до нього: «Крутни по колу,/гончарному колу, формуй у плід». Гончарне коло мов коло Всесвіту — і ти в ньому не загублена піщинка, а сила, що творить живе… Ти його твориш, а воно творить тебе… І цей вічний образ гончаря, такий український (абсолютно без вишиванки й Трипілля) і такий вселюдський водночас…

Можливо, серед пістрявих обкладинок на розкладках і загубилася б скромна книжечка з «нетрадиційним» для нашої жіночої поезії мінімалістським оформленням, якби не цей спокійний голос зі сцени. Авторка не відразу зважилася на публікацію: «Може, ще зарано…». І оця невпевненість, відчуття власної недосконалості — вже свідчення таланту. Поет завжди невдоволений собою — і це справжній дар, отака творча невдоволеність.

Спочатку навіть трохи відштовхує назва: «Суцільні монологи». Хіба ж вірші загалом — не монологи ліричного героя? Тавтологія? Претензія на щось глибше? Але починаєш читати — вірш за віршем, не помічаєш, як перегортаєш сторінки… І в кожному, практично в кожному є отой магічний рядок, який не дозволить згорнути книжку, залишиться в пам’яті: «Свідомістю кілометрів харчується вільний дух…», «Знаєш, вони не живуть, а марять…», «І не заздрять померлі отим, що вціліли…», «…опиратись на задні лапи і ловити сніжинки ротом…».

І розумієш: так, монологи. Не ліричного героя — монологи душі. Нічні монологи в тій-таки затишній кімнаті, серед улюблених книжок, під м’яким світлом лампи. І звернені не до людей, ні: до Ловця вітрів і до самих вітрів, до того таємничого нічного мага, який тримає щоки місяця в долонях, до кожної травинки в полях дитинства, до безпритульного пса, що «приліг у опалому листі», й до цього міста з його тужно-жовтими маршрутками, повними роздратування й безсонної ранкової втоми — і розумієш, як поетові хочеться приголубити й пожаліти це похмуре й таке кохане місто… І цілий світ.

У книжці немає циклів. Але вони вгадуються — за цінностями авторки. Ця градація відтінків неоціненного веде від першого до фінального рядка. Світ сприймається дуже своєрідно; в поета з ним теплі й ніжні стосунки. Люди майже завжди підсвідомо пов’язуються з болем. Банальний «конфлікт поета й суспільства»? Аж ніяк. Радше трішки сумна, усміхнена відстороненість, погляд збоку, здаля… Так само авторка дивиться й на себе — з глибини власної душі, тому так виразно їй помітні всі деталі, всі порухи. Це особливе бачення світу, магічне, чи що… Квітки не засушені між сторінок — вони просто прийшли і тут живуть, кожна зі своєю вдачею. Цей світ, населений живими хмарами, вітрами й деревами, здебільшого осінній; неповторними барвами тут грають зима й літо, а ось весни якось ніби й не було — з побоювання тієї клятої банальності? Чи просто осінь — пора неквапних думок під шелест опалого листя, пора підбиття підсумків, аналізу прожитого, рефлексій і висновків? Осінь — драматична пора. І настрій більшості творів такий: ліричний із легким відтінком глибоко захованої драми: «… літні автобуси перехворіли на грип./ Голодні ворони у чорну зібралися зграю./І назва не та, і не той у очах логотип»; «останні гастролі…/З-за хмар поклон/ тому, хто за пультом, /низенько в ноги», «Я вже танцюю повільніший вальс/ з дощем осіннім. Він мені до пари».

Поряд на шкалі цінностей — Слово. Мабуть, воно найбільше важить для авторки, так само, як і вкладена в нього Душа. Душа і Слово переплітаються і звучать в унісон:

Вір, що звуки всіх мелодій — вічні,

Бо немає в музики кінця!

Бо душа співає ніжно й звично,

Голосом, що полонить серця.

І нарешті  — Рідне. У нього багато граней. Це і те саме місто, яке варто пожаліти, й золоті береги дитинства, і туга за батьками, за собою, юною і наївною — ностальгія за неповторним. І тут:

Ми вже не ті, які були колись.

Ми збайдужіли, наче скам’яніли.

Усе не так.

До чого дижились?

В собі людей розгледіть не зуміли.

Але при цьому поет вірить, що «Серед жорстоких правил у житті/ Є місце для добра і для любові./Не загубити б істини прості…/Не оминути б…/ Наче випадково».

Шкода, що «більшість» не читає поезії. Книжки, з такою працею і напруженням усіх сил — душевних, творчих, і — куди ж подітися від клятої буденності! — фінансових — розходяться до найближчих друзів, і без такого вилитого болю здатних тебе зрозуміти. А ми всі могли б стати трішечки кращими, уважнішими до тих, хто поряд, проникливішими й щедрішими на емоції… І світ для нас заграв би веселішими барвами, щоб якоїсь миті ми зробили радісне відкриття й услід за автором вигукнули:

Спинись, Хвилино!

Не спіши, постій!

Я так щаслива тут, цієї миті!

Ганна Ручай, письменниця, літредакторка, перекладачка

Знайти вільну хвилину для інтерв’ю Юлії важко. Вона викладає англійську, вчить польську, займається перекладами, публікується в різних виданнях, має колонку і в газеті «Культура і життя», при цьому не полишає роботу бібліотекаря. Зараз вона «гастролює» із презентацією своєї нової книги «Коли злітають літаки», яка вийшла у видавництві “Час Змін Інформ”. Це вже третя її повість. Писати і вдосконалюватись – то внутрішня потреба.

Одними із перших із кожною новою книгою Юлії Матту знайомляться жашківські читачі. Це вже правило, якого Юлія дотримується з любові до цього затишного міста. Днями вона тут презентувала нову книгу. Захід організовано відділом культури, молодіжної політики, спорту та туризму Жашківської міської ради (ВКМПСТ) в стінах Центральної районної бібліотеки. Тут мали місце дружні розмови авторки із гостями, «музичні хвилинки» від педагогів Дитячої музичної школи Н.Бондарчук та А.Давиденко, приємні сюрпризи і презенти від ВКМПСТ та гостей – друзів, колег із мистецького об’єднання “Мистецька толока”, учнів, пересічних жашківчан.

Після презентації вдається поспілкуватися.

Юлія готується до інтерв’ю, вмощується на стільці, пропонує каву та спілкується – усміхаючись. Завжди усміхатися і бути в позитивному настрої – теж правило.

– Юлю, коли для тебе здіймаються в небо літаки?

Обличчя співрозмовниці ясніє мрійливістю:

– Я дуже люблю подорожі. В одній із них я побувала в Стамбулі. Це не та туристична Туреччина, де звикли відпочивати українці. Але я люблю такі місця – дуже колоритні, самобутні, не адаптовані під туриста. Під час мандрів зустрічаєш різних випадкових людей, які в результаті стають тревел-партнерами, або навіть друзями, потрапляєш в пригоди – усе це стає частиною сюжету. Так, у книзі є реальні ситуації і герої, прототипами яких є мої знайомі. Природно, що повість вийшла дуже реалістична.

– То «Коли злітають літаки» – про подорож?

– Ця книга – про подорожі, про любов, Стамбул. Повість, як і дві попередні, – «гастрономічна». Обожнюю куштувати заморські страви, і пристрасть до екзотичної їжі теж стала частиною книги. За відгуками, читається смачно. «Робоча першоназва» цієї повісті, до речі, теж була гастрономічна – «Смажені каштани».

– Ця книга – для жіночої аудиторії?

– Ще «Жашківські равлики» розцінювалися мною і видавцями як «жіноче чтиво». Але ні – читають усі три повісті залюбки і чоловіки, і підлітки. Маю 14-річного сина – він одним із перших читає «друкописи». Тому питання цільової аудиторії несподівано для мене відійшло на другий план. Самі ж читачі зазначають, що це книги для приємного вечора або «в валізу». Я б сказала, що це повість-аперитив перед мандрівкою», бо після прочитаного багато хто пускається в мандри.

– Ти започаткувала термін «бібліотечний туризм». Що означає це поняття?

– Другий рік працюю в Київській бібліотеці імені О.Герцена, спілкуюся із колегами з інших бібліотек. Мені стало цікаво, як будується робота книгозбірень за кордоном. Відвідала одну, другу… Знаєте, бібліотеки варті уваги туристів не менше, ніж музеї, собори та ярмарки із сувенірами! На сьогодні сучасна бібліотека – це платформа для творчості, спілкування, навчання. Наприклад, у бібліотеках Відня книга та Інтернет не конкурують – вони доповнюють одне одного. Натомість в Україні ще побутує думка, що Інтернет витісняє книгу. У віденських бібліотеках зібрано великі колекції вінілових платівок, які можна тут і прослуховувати. Вразила мене юдейська бібліотека, де проводять весільні церемонії. За кордоном не бояться виходити за рамки. Там бібліотеки мають свою сувенірну продукцію, залюбки приймають в подарунок видання українською мовою. Тож, де не буваю, обов’язково заходжу до найближчої бібліотеки, везу наші книги, газети. А про свої мандри ділюся з іншими, бо це справді цінні туристичні маршрути – так поняття «бібліотечний туризм» і народилося.

– Юліє, ти переїхала із Києва до райцентру на Черкащині. Чим продиктоване таке рішення? Як до цього поставилися твої близькі?

– За останні кілька років я пройшла такий вишкіл, що полишити столичний комфорт не страшно. Навіть навпаки: в якийсь момент штучно провокуєш ситуації, щоб вийти із зони комфорту, зумисне випробовуєш себе на міцність. Для когось переїхати із Києва у містечко-райцентр – це крок назад, а для мене – це свідчення того, що я досягла певного рівня, коли можливості розвиватися знайду будь-де! Проміняти столицю на невеличке містечко легко – якщо умієш знаходити можливості і перспективи. Тим паче, я полюбила Жашків, його людей, неймовірну природу. Я запрошую сюди усіх своїх друзів, знайомлю їх із тутешніми митцями, краєзнавцями – і друзі залишаються ще довго під враженнями! Не всі з мого оточення прийняли моє рішення, не всі зрозуміли і підтримали – ми ж усі маємо свій світогляд.

– Які плани на майбутнє?

– Пишу нову книгу. Вона про відмінності в культурі і менталітеті українців та іноземців. Планую більше займатися журналістикою. А ще – облаштуватися на новому місці, поставити тут на подвір’ї в тіні винограду садову гойдалку і столик, за яким частуватиму чаєм своїх друзів із Києва.

Спілкувалася Людмила Лотецька