Не переривати зв’язок з батьківщиною. Це дуже важливо для тих, кого зла доля і буря війни зірвали з рідної домівки й закинули на чужину. Як би добре не ставилися за кордоном до українців, але ми тут в гостях.
В Катовіцах завдяки співпраці Видавництва “Час Змін Інформ” та Асоціації “Покоління” започатковано роботу української читальні. Вона дає змогу дорослим і дітворі познайомитися з новинками літератури, а також поспілкуватися з авторами та видавцями.
Цього разу всі, хто прийшов на зустріч з авторкою видавництва Валентиною Михайленко, шукали скарби. Адже саме цій романтичній, пригодницькій справі було присвячено презентацію пригодницької повісті для дітей та підлітків «Скарб під знаком риби».
Книгу представляли директор видавництва «ЧАС ЗМІН ІНФОРМ» Костянтин Климчук та головний редактор, ініціаторка створення Української читальні в Катовіцах Тетяна Виговська. Авторка повісті була присутня завдяки відеозв’язку. З далекої Чернігівщини вона розповідала про свій творчий шлях, про історію написання «Скарбу…», про свої враження від тривожних часів та про роботу над новою книгою. Нова книжка також буде для дітей і про дітей. Про їхні долі в часи воєнного лихоліття.
Амосфера в читальні була невимушеною і дружньою. Не кожен день можна поговорити з письменницею, задати їй питання та поділитися своїми задумками. А ще читалися уривки з повісті, проводився тематичний конкурс і розігрувалися смачні та корисні призи. А найголовнішим призом стала зустріч з рідним словом і спільна думка, що найбільшим скарбом є мир, любов та дружба.
Попереду в української читальні у Катовіцах ще багато цікавих заходів. І автори в ній будуть присутні не лише онлайн.
Містичне і старовинне Полісся. Край правічних лісів, синьоокого льону й талановитих людей. Тут немає великих міст, але хто сказав, що в невеликих містах і селах біля них не може народитися самобутній, яскравий талант? Прославилися в українській літературі Михайло Сич, Михайло Клименко, Борис Тен. А Микола Сингаївський по праву є справді народним поетом.
Коли читаєш вірші коростенця Сергія Ущапівського, то одразу відчуваєш, що справу вищезазначених маститих літераторів є кому продовжити. Не віриться, але поетична збірка «Голос душі», яка вийшла у видавництві «Час Змін Інформ» є дебютною для поета. Ні, Сергій Ущапівський, не зелений неофіт в поезії. Його вірші відомі поціновувачам гарної рими та гармонійного ритму. Просто Ущапівський живе в сучасному світі й користується всіма його здобутками, особливо мережею Інтернет. Саме там і з’являвся поетичний доробок Сергія. Але зрештою справа дійшла і до видання збірки.
Наскрізна тема збірки «Голос душі» – кохання. Здавалося б, що за століття поети змогли описати всі відтинки почуттів, але це помилкове враження. Кожне мить кохання унікальна і неповторна. Так само є оригінальною й інтимна лірика Сергія Ущапівського. Він пише не лише про святкові дні любові, але і про будні розлук і перевірки почуттів. Коли є веселий хміль від щасливих почуттів та свіжість життя, так й гіркота втраченого кохання.
Ти спиш, а я пишу вже вірші,
У них звертаюся до тебе.
Там почуття найщасливіші —
Карбую в вічність їх для себе.
У Сергія Ущапівського досить непроста доля. Його не оминула російсько-українська війна, яка точиться і нині. Поет не став ховатися за якимись «бронями і резервами», а пішов захищати Україну. З пасторального Полісся він потрапив до індустріального Донбасу в розпал боїв за Авдіївку, коли загарбники намагалися захопити це важливе місто під свій контроль. Гарячий подих війни він добре знає, адже там його було поранено. Тому його слова можна спроектувати не лише на стосунки між людьми, а звернутися ними до всіх громадян України:
У вчинках суть, слова ж — прикраса,
Тож, як говорять щось тобі,
Скажи, що вчинки — це окраса,
Слова ж хай лишать при собі.
І поет живе й продовжує писати. Надихається природою, гуляючи Древлянським парком і милуючись «баранячими лобами» берегів і русла річки Уж. Спілкується з однодумцями і колегами, продовжує відточувати поетичну майстерність. До видання готується тепер вже чергова збірка віршів. Матимемо сподівання, що її появі в літературному світі не завадить війна, економічні негаразди, бо Сергій Ущапівський наполегливо працює над собою і не ремствує на обставини. Житомирщина має ще один літературний самоцвіт, який вперто править свій талант на оселку життя.
Народна мудрість каже, що перед світанком ніч найтемніша. Війна більшість українців застала зненацька. Пітьма прийшла зі Сходу та Півночі. Вже майже пів року росіяни активно руйнують міста та села нашої країни, вбивають українців, не знаючи жалю ні до літніх людей, ні до малих дітей. Багато людей опинилося далеко від рідного дому, отримавши прихисток в країнах Європи. Але українці всюди залишаються українцями. Саме для них, краян, і була організована у книгарні-кав’ярні «Ніч» презентація видавництва «Час Змін Інформ» під назвою «Книжки і війна».
«Свій до свого по своє». Принцип ніби то й старий, а не втрачає актуальності. В затишному краківському дворі, який можна легенько сплутати з львівським, одеським, чернівецьким і навіть білоцерківським, зібралося кількадесят людей. А під навісом біля мікрофонів хвилювалися директор видавництва Костянтин Климчук, головний редактор Тетяна Виговська і поетеса Тетяна Фісунова. Саме вони мали полонити авдиторію, привернути її увагу до поетичного та прозового слова, зафіксованого на папері. Бо і місія була не тільки культурологічна, а й волонтерська. Адже частина грошей від реалізації книг мала піти на купівлю позашляховика та дизельного двигуна для хороброї піхоти України.
Війна не вбила в українців потяг до читання. І люди тепло прийняли видавців та авторів. Провідною темою презентації стало відображення подій воєнного часу в літературі. І не лише того часу, який калейдоскопічно змінює картинки в режимі нон-стоп, а й тих подій, які розгорталися від часів Козаччини, через червоне ХХ століття і аж до прологу Великої війни, який ми називали АТО.
Треба віддати належне, зустріч не була нудною. Костянтин Климчук і Тетяна Фесунова змогли уникнути сухого викладення матеріалу, а мистецьки знайомили присутніх зі змістом книг, розбавляючи читання уривків прози декламуванням віршів та цікавими епізодами з власного життя. Адже, як не керівнику студії дитячої творчості знати важливість якісного літературного матеріалу в роботі, а фронтовим волонтерам і видавцям про кумедні випадки та трагічні епізоди, які трапляються на лінії вогню. Не минулося і без спілкування із авдиторією. Питання стосувалися не тільки видавничої справи та щасливих моментів творчості, а ситуації в країні.
А книги знайшли свого читача. Читатимуть українці детективну історію в «10 дзвіночках» Євгена Хміля, переживатимуть моменти боротьби за життя і любов разом з «Переможець» Тетяни Брукс, боротимуться проти окупантів, створюючи тероборону з «Кексиком-захисником» Інни Курило та триматимуть рівновагу читаючи містичні «Казки баби Гавришихи» Олега Гавріша.
Місія видавців вдалася. Зароблені зовсім не лишні кошти на купівлю потрібної захисникам техніки, а понад 10 книг передано безоплатно для читання воякам ЗСУ, які лікуються в місцевому краківському шпиталю. Українська книга та культура живуть і під час війни. І зараз ця зірка має світити ще яскравіше, перемагаючи пітьму війни.
Роман Тетяни Брукс «Переможець» мимоволі привертає до себе погляд читача чи то на книжковій розкладці мистецького фестивалю, чи то на полиці кав’ярні-книгарні у Кракові, чи на сайті видавництва «ЧАС ЗМІН ІНФОРМ». Скромна і вишукана палітурка товстенької книги пестить пальці, які починають гортати сторінки, але потім очі знову перечитують назву книги. «Переможець». Для української літератури, мабуть, нетипова назва. Ми лише звикаємо до солодкого слова «перемога» та відчуття, що ми здатні на вчинки, яких від себе й не очікували.
Прочитавши кілька перших сторінок, може скластися враження, що перед вами типовий жіночий роман. Не поспішайте з висновками. Певно, що більшість авдиторії цього роману будуть саме жінки, але й чоловікам категорично рекомендується читати «Переможця», не відкладаючи його на потім.
Не вся Україна живе в Києві. Події розгортаються в затишних Черкасах, де під уявною машкарою розміреності та статечності вирують неабиякі пристрасті. Тетяна Брукс на сторінках роману просто освідчується в любові до міста над Дніпром. Тонко відчуває його характер, милується Хрещатиком і старовинними будинками славетного архітектора, передає аромати й кольори кав’ярень та парків. Ми разом з героями книги проживаємо життя сповнене злетів і падінь, розчарувань і надій стиснуте в короткім проміжку часу.
Час невблаганний. Герої «Переможця» з розбігу б’ються в уявну стіну й застигають, зі здивуванням помічаючи, що часом потрібно розпоряджатися аби смакувати кожну його мить. Не відкладаючи на завтра, адже завтра може й не бути.
На перший погляд сюжет роману простий – боротьба за життя і бізнес, любовні три- та багато- кутники. Вона – дещо наївна письменниця-початківка з глибинною потребою кохати. Він – успішний бізнесмен, з глибокою потребою не лише кохати, але й бути коханим. Навколо них рояться примітивні, але хитрі людці, які вважають, що можуть брати від життя усе, без чеку на розплату на виході. І все було б нічого, якби не хвороба – РАК.
На більш ніж двохстах сторінках роману ви пройдете через тернії боротьби і здобудете перемогу. Проживатимете довгі ніжні, нічні поцілунки та ще довші ночі боротьби за життя під час лікування. Коли кохана людина нагадує примару, коли потрібно за нею доглядати, в чому немає жодної романтики, лише сморід, бруд і радість перемоги. Відсієте все лишнє з життя, як то людей-полову.
Тетяна Брукс показує нам портрети переможців у чарівній та життєдайній атмосфері любові, поваги та надії. Адже рак буває не лише у вигляді видимої злоякісної пухлини в тілі. Ні, є інший рак. Коли метастази роз’їдають стосунки. І тут годі шукати причини. Їх багато, як і у фізичної хворобі. Головне, вчасно почати лікування від такого «раку», як і від cancer. Тільки маючи надію та любов здобувається перемога.
Прочитавши книгу Тетяни Брукс «Переможець», ви отримаєте не лише естетичне задоволення, а й мотивацію здобувати перемоги. І над собою теж.
Костянтин Климчук, письменник, журналіст, волонтер, голова Білоцерківського міськрайонного об’єднання ВУТ “Просвіта”
– Бійці! Є завдання, – високий і прогонистий командир роти з легкою посмішкою дивився на солдатів. – Будемо обладнувати «еспешку». Просто перед носом у сепарів. Розвідоси там вже ходили, ну і ми ж не сцикуни.
Солдати дивилися на ротного. Після кількох контузій говорити «Клену» було важко, але завдання він ставив чітко, хоча і дещо іронічно. Відмовитися вийти на його виконання було рішуче неможливо. Та ніхто і не думав відмовлятися. Хлопці були завзяті, знали, куди йшли. Рота була бойовою, і “вмикати” боягуза означало б зганьбити себе в очах побратимів.
Хлопці стояли на висоті в клину між лісосмугами, хоча це не рятувало від поривів вітру. Він холодними рівчачками заповзав під бушлат, і ротний глибше опустив підборіддя в арафатку, від чого голос зазвучав глухіше. Лейтенант махнув рукаю на південний схід:
– Спостережний пункт отримав назву «Лазня». Нашим завданням буде непомітно закріпитися і вести спостереження. Копатимемо ночами, вдень ми будемо, як на долоні. Це не означає, що ми смертники, бо робити потрібно все з розумом, хоча ніде правди діти – загинути може кожен. Але ж ви знали, куди йшли? В мене воюватимуть всі… І я воюватиму разом з вами.
Михайло дивився на носаки армійських «таланів», які грузли в розквашеному ґрунті Луганщини. Завдання дійсно було не з приємних, і він думав про те, скільки праці доведеться вкласти, щоб закріпитися на «еспешці». Мишко згадував своє навчання на будівельника і розумів, що саме при облаштуванні спостережного пункту його професійні знання не знадобляться. Доведеться багато копати. Копати було зовсім не так, як на рідній Полтавщині, де радість від зробленої роботи вимірялася «сотками» обробленого городу. Тут кидати землю лопатами було просто прокляттям. Кілька десятків сантиметрів мокрого грунту змінював сланцевий камінь, який доводилося розбивати кайлом, рвучи в лахміття рукавички й стираючи в криваві мозолі долоні.
Про задум командування в роті здогадувалися. Михайло пригадав, як отримував завдання вести спостереження в тому напрямку, коли виходив на бойове чергування. Роботи було багато: «насипати з стрілкотні» по сепарах, змінити позицію, заглибити ходи сполучення, спостерігати за ворогом і, найголовніше, не підставити свою голову під вогонь у відповідь. В такі моменти було страшно.
Це була Михайлова перша ротація. Навчання на полігоні не могло порівнятися з тим страхом, коли, здавалося, почало гриміти осіннє небо, ожила ніч, і люті металеві шершні полетіли ніби в тебе. Він досі з металевим присмаком в роті не згадував, як біг в громіздкому бронежилеті й шоломі траншеєю і намагався заставити себе визирнути в бійницю. Калатало серце, збивалося дихання й піт ріками стікав по обличчю й спині. Припав неголеною щокою до гострих каменів ходу сполучення на «Жулянах», тернув рукавом мокре обличчя і відчув, як хтось міцною рукою вхопив за комір й штовхнув далі до облаштованого місця для стрільби.
– Ти сюди ховатися прийшов чи сепара двухсотити? – над Мишком височіла фігура ротного. Він ткнув рукою на бійницю – Ось туди дивитися потрібно, а не носом рити! Просреш позицію. Висунувся, вистрілив, змінив позицію. Звикай до війни. Це лише початок. Це взагалі херня. У мене в роті боягузів немає. Хочеш ховатися – ти тут не потрібен. Мені потрібні ті, хто не дрисне. Хай бригада мовчить, а ми воюємо.
Після тої ночі Мишко почав звикати до служби, наскільки можна було звикнути до постійної смертельної небезпеки. Копав і стріляв, стріляв і спостерігав. Не було романтики, про яку іноді писали в мережі. Важка робота з перспективою отримати кулю. Допомагало те, що навколо були такі ж, хоча й терті війною хлопці, хіба на три-чотири роки старші. Ці вже були досвідчені бійці. Про зарплатню не думали. Кожен хвалився якоюсь новою штукою для тюнінгу зброї чи модним тактичним спорядженням. Штатне обмундирування не любили, тому намагалися прикупити собі щось зручніше. Брали приклад з ротного, якого ніякими карами не можна було засунути в «піксель», хіба якщо потрібно було їхати на «показуху» в штаб бригади. Михайло про тюнінг зброї ще не думав. В нього була інша мрія…
– Тихо, – ледь чутно прошепотів ротний перед виходом, – йти, як вовки – слід в слід. Наступите на міну, як мені вас евакуйовувати? Стічете, нахер, кров’ю…
Лейтенант знав, що говорив. Не одну ніч він з розвідниками рівняв животом землю на місці потенційного спостережного поста. Знімали міни, знешкоджували розтяжки, ставили свої мінні пастки та намічали, де і як проводити земляні роботи. Небезпечна була місцевість, просто на очах у ворога довелося б працювати, але й вигод було чимало. Можна було вести спостереження за переміщенням «орків» і планувати вогневе враження. Воно-то ніби й перемир’я на фронті, але те перемир’я було лише на екранах телебачення та в головах певних обивателів. Щоночі прилітали ВОГи, міни, а то ще й тяжчим рвало в полі за спинами.
– Давай «Джазмен», давай, – Михайла легенько підштовхували в плечі. І він давав. Автомат на грудях, кілька РПГ «Муха» за спиною, «цинки» з набоями в руках і наплічник теж забитий боєприпасами та добовим пайком. А хлопці тягнуть лопати, кайла… Ех, під’їхати б та завезти на трикляту еспешку, все що потрібно.
Під’їхати… Авто було мрією Мишка. Та і хто не мріє про гарний автомобіль в двадцять з хвостиком років. Звісно, що в мріях були «наворочені тачки», але Мишко їздив би і на скромних «колесах». Йому завжди казали, що він скромний. І в селі на Полтавщині, де називали «Світлячком», і в технікумі. Він ніколи і нікому не відмовляв в допомозі й намагався бути привітним. Потрібно було в школі співати чи розігрувати сценку в самодіяльності – ставав, співав, перевдягався, грав ролі. Йшов по вулиці й вітався. Легко і без примусу допомагав всім, хто його оточував. Не було то обузою. З людьми потрібно бути по-людські, хоча язики все одно без кісток, проте слова поганого про хлопця і не казали. Полюбився він односельцям, справді добрий і щирий, як світлячок. Задумав у навчальному центрі, що після ротації придбає собі хоч яку машину і проїде вулицями. Нехай бачать, що не пропащий, а здійснив мрію. Солдатським потом досяг своєї мети. Але це буде згодом, за кілька місяців, коли вийдуть в пункт постійної дислокації, а зараз потрібно йти. Йти тихо, щоб не впасти скошеним кулею снайпера. Пропасти ні за цапову душу.
До «Лазні» пробиралися близько пів години. В темряві за кілометр ледь вгадувалися обриси найближчого взводного опорного пункту. Михайло дивився крізь піт, що заливав очі, на нагромадження бетонних плит, які утворювали подобу басейну, трохи нахиленого по схилу в бік ворожого «опорника». Тут можна було закріпитися, приклавши нелюдських зусиль, адже копати землю під плитами було по-диявольски важко. Копати потрібно обережно, лежачи, маскуючи витягнутий ґрунт і якомога довше не видавати свою присутність.
Двоє розвідників ще раз обережно оглянули місцевість. Не можна було відчувати впевненість, що за час відсутності ворог не підготував «сюрприза», встановивши кілька мінованих пасток, або й просто розтяжки. Розтяжки були більше психологічним фактором, ніж реальною небезпекою. Цим самим сепари могли ніби казати «ми знаємо, що ви знаєте те, що ми про вас знаємо». Місцевість була «чистою», і розвідники проповзли ще кілька десятків метрів уперед, ставши в бойову охорону.
У темряві вискнув метал по каменю. Хтось встромив лопату в землю, і вона одразу зачепила чи то камінь, чи то шмат бетону. Хлопці скинули з себе спорядження, поклали поруч зброю і взялися до роботи. Невдовзі всі вже добряче впріли, але командир групи рішуче заборонив знімати бронежилети і шоломи. Робота кипіла і за страх, і за совість. Глибина укриття і його довжина означали гарантію життя, не лише свого, а й товариша. До цього домішувався липкий страх. Хто знає, може твоє розпарене копанням тіло вже засвітилося яскравою плямою в тепловізорі ворога, й він готовий натиснути гашетку снайперської гвинтівки чи спуск автоматичного гранатомета. Добре, якщо вб’є одразу, а може посікти осколками чи розірвати кулею аорту, й ти відчуватимеш, як скорочення серця виштовхуватимуть разом із кров’ю твоє життя.
Копали п’яту годину. Виколупували шматки цегли і кріпили принесеними дошками стінки ями. В Михайла руки налилися свинцем, і він ледь вергав лопатою. В поперек ніби хтось штрикав ножем, а в горлі дерло, неначе щодесять хвилин ковтав їжака. Проте укриття глибшало. Копали всі. Бійці фізично відчували, як спливає час. Ось вже почало сіріти небо на сході. На Сході рано світає. Ротний нетерпляче зиркає на годинника. Всі якось враз відклали вбік лопати й кайла і взялися перевіряти зброю. Мишко переконався, що патрон в патроннику й автомат на запобіжнику. Він більше всього хотів зараз повзти назад до свого опорника той кілометр. Нехай і роздерти об мерзле груддя коліна та лікті, але не залишатися тут, в невідомості за кількасот метрів від смерті. Але є наказ. Його потрібно виконувати.
Рука командира стиснула плече гранатометника, і Мишко підняв очі. Лейтенант всміхався і самими губами прошепотів: «Та вони нічого не помітять, а ми вас прикриваємо». В норі вже лежав матрац і карімати. У видовбаних нішах вгадувалися обриси «Мух». Цинки з набоями були вскриті, а біля бійниці хтось поклав бінокль та тепловізор. Старший спостережного поста розсовував по кишенях запасні акумулятори. Їх лишалося двоє. На весь світ двоє. І відчуття тужливої самотності просто краяло серце бійців. Група відходила. Спочатку повзли, а згодом порачкували по складках місцевості. Захопилися, втратили відчуття часу і мало не викрили свою присутність. Розпочався сірий, зимовий день на Луганщині.
– Зміни мене, – штовхнув в плече Михайла напарник. Хлопець розплющив очі, вирваний з тривожного сну: «Треба ж, задрімав, а думав, що так і буду лупати очима. Відключився…». Поки «Джазмен» займав місце біля бійниці, його напарник перевернувся на спину і ніби великий жук почав махати руками і ногами в спробі зігрітися. Воно було б кумедно, якби не було так холодно. Дарма, що на землю були кинуті каремати. Тепло вихолоджувалося з-під бушлату швидко. Минало кількадесят хвилин, і починало терпнути тіло й мерзнути пальці на руках і ногах. Не можна було дати собі ради, лише терпіти, бувши затиснутим в цій норі. Хлопці намагалися не крутитися, щоб не розбудити змореного побратима, який хотів поспати. Чергували по три години. Далі притуплялася увага і хилило в сон. А потрібно було уважно спостерігати за позицією ворога та переміщеннями транспорту на дорогах до сепарських «опорників». Все занотовувалося у блокнот і мало бути передано в штаб бригади, а може, й в штаби значно вищі.
Чергувати було досить нудно. Від напруженого видивляння в лінзи бінокля боліли очі, окуляр натирав вилиці. Ще й земля насипалася за комір і ніби наждаком здирала шкіру. Михайло відчув, що під лямками бронежилета стало волого від сукровиці. Він намагався не думати про час, хоча пальці все частіше розблоковували мобільний телефон, і він спостерігав за неймовірно повільним плином часу. Відчуття небезпеки почало притуплюватися, і він вже не лише занурювався в павутину соціальних мереж, а й погортав сторінки кількох сайтів з продажу автомобілів. Зарплатня дозволяла щось планувати. Ротної каси не існувало на відміну від деяких підрозділів, тож «Джазмен» вже прицінювався до пропозицій на авторинку.
Від сепарів почулося сухе ревіння двигуна. Мишко обережно посунув бінокль в щілину. По дорозі до ворожого «опорника» сунув цибатий армійський «камаз» на великих колесах. Боєць автоматично глянув на годинника і записав час появи техніки та орієнтири. Ваговоза було видно, як на долоні. Ось він доїхав до позицій й зупинився. З кабіни вистрибнуло двоє чолов’яг у «горках» й неквапом рушили в бік бліндажів. «Джазмен» занотував, що один з них був озброєний лише пістолетом. До «борзих сепарів» було десь сімсот метрів й хлопцеві подумалося, що їх міг би досить легко «зняти» снайпер.
Михайло бачив, що буває з людиною в яку влучає куля 12,7-мм з російського снайперського комплексу. Велика куля пробиває передню пластину бронежилета і разом з осколками входить в тіло, трощачи кістки і рвучи в шмаття плоть. Людина стає схожа на зламану маріонетку. Її ще намагаються врятувати, зривають бронежилет, зрізають камуфляж, на якому просто на очах темніють чорно-червоні згустки крові, але марно… І тоді матюкнеться безсило медик, витре від крові руки та ножиці, якими різав кітель та випалить за дві затяжки дешеву цигарку. І захотілося «Джазмену», щоб прилетіла куля у ворога. Проте, не сьогодні, розумів він, не сьогодні. Щоб відплата була невідворотньою потрібно сидіти і спостерігати. Помічати деталі, записувати дані, а далі… далі хлопці зроблять все, як слід.
У визначений час вони побачили умовний сигнал. Ця доба була майже нескінченною. Найбільше хотілося дійти до ВОПу, розігріти чогось смачного і пити гарячу каву. Багато їжі і багато кави. Ні, краще чаю, щоб лягти на нари в бліндажі й чути, як тріщать дрова в буржуйці, відчувати її жар і солодко заснути. Ця думка підганяла їх на зворотньому шляху. Доповіли зміні обстановку, вказали орієнтири для спостереження і тепер раділи близькому блаженству. Зняти бронежилет і берці. Вмитися, витрусити з-під кітеля землю, змастити розтерті місця, помити ноги і з насолодою натягнути чисті шкарпетки. Думка про сухі, чисті шкарпетки не давала спокою. Від неї хилило в сон вже дорогою, але втрачати обережність не можна було.
– Що, хліб з хлібом їсте? Нашу армію не побєдіть! – іронічно зауважив ротний, заглянувши в їхні тарілки. – Що ж ви макарони з хлібом і кетчупом навалюєте? Чи що тут у вас? Кетчунез? “Мазіка” теж надавили? Пацани, є ж горбуша печена, ковбаса, он миска з котлетами. Невже всієї фантазії вистачило на «тушняк» з макаронами?
Ну що тут відповісти офіцерові? Що хотілося якнайшвидше набити шлунок чимось поживним? Що горбуша риба смачна, але не звик її їсти, а макарони все ж звично і по-своєму смачно. А хліб в селі їдять до всього. Його бабця навіть з яблуком його їсть. А котлети… Котлетоси хотів затиснути між двома шматками хліба і взяти до бліндажу, бо під час сну захочеться їсти, а бажання пхатися в їдальню не буде. Тут до останнього не вилазиш зі спальника, навіть якщо до вітру захотілося. Намерзлися на спостережнику. А ротний тим часом вже «нарізав» завдання на ранок. Іншому б нагнув би матюків у думках, а йому ні. Знали хлопці, що піде зараз він на «Лазню» і буде там до середини ночі. Шукатиме міни, даватиме поради, а під ранок повернеться в розташування роти і буде кілька годин сидіти заповнювати формуляри та відомості. Потім засне на кілька годин, або побіжить на позиції, щоб особисто керувати вогнем у відповідь на обстріл ворога і вранці буде пити літрами каву та ковтати пігулки від головного болю. Тому слухали ті кпини і завдання без злості. Як кажуть, не ми такі – життя таке.
Та доба на «Лазні» Михайлу просто так не минулася. За кілька днів по тому хтось сказав: «Таке враження, що «Джазмен» трохи підріс». І це було правдою. Хлопець сам відчув, що він – вчорашній салага – ніби вивершився у своїх очах. Щось змінилося в ньому на краще. В тому, як він заступав на бойове чергування і навчився не чіплятися плечима за стіни вузьких ходів сполучення. Як діяв під час нічних перестрілок – не висовуючись здуру в бійницю, але й не кланяючись, коли куля цвьохкала по брустверу. Як завзято колупав землю на «Лазні» й вів спостереження. Спокійно, без злості, по-діловому.
Сірі сутінки почали заповзати між дерев лісосмуги. До виходу на «Жуляни» залишалася година. Сьогодні чергування було на панівній висоті. Десь внизу праворуч нічними світлячками жевріли лампочки у вікнах поодиноких мешканців хутора, які не захотіли покидати свої домівки, хоча їхні будинки були майже передовою. Раптом на столі озвалася радіостанція, яка стояла на перед командиром взводу: «У нас «триста». Важкий. Потрібна евакуація!». На кілька секунд в бліндажі наче хтось вимкнув звук. А потім на ноги зірвалися всі. Виклик був з «Лазні». Отже діяльність на СП перестала бути для ворога таємницею. На ротному опорному пункті «Юпітер» заревів двигун БРДМа. Не було часу чекати батальйонну евакуацію. Діяти потрібно було швидко. На «Лазні» був підрив на міні.
Невдовзі на ротному опорнику було тісно від командного складу батальйону. Ротний «Клен» керував евакуацією. Комбат «Король» похмуро віддавав розпорядження і вимагав пояснення обставин надзвичайної пригоди. Начальник розвідки, високий і білявий «Вікінг» нервував. Саме його підлеглому роздробило стопу. Боялися, що під час евакуації буде працювати снайпер, але пораненого вдалося винести до місця, куди міг безпечно доїхати панцерник. Нині розвідник вже був на стабілізаційному пункті, й медики давали оптимістичні прогнози.
Невдовзі з’явився «Клен». Його звістка про підрив застала в місті, але ротний зумів не лише встигнути на командний пункт, але й виїхати на місце подій. Він був темніше ночі, яка вже накрила Луганщину. Фігури командирів просто генерували тривогу і напругу, яка передавалася бійцям, що снували поряд. Вони не боялися втрапити на очі знервованим офіцерам, бо спробуй роздивися, хто поруч. Голос комбата було чути за кілька кроків. Він ледь стримувався, щоб не зірватися на крик:
– Можна не сумніватися, що нас розсекретили. Тепер потрібно думати, як нам заходити на «Лазню». Завдання не відміняється. Тільки тепер будемо пузом землю прасувати, аж до еспешки. І обережність. Тепер «сюрпризів» буде багато.
– Людей потрібно виводити, – заперечив «Вікінг», – тепер там робити нічого. Завтра «сепари» змінять графіки руху транспорту і маршрути. Наша присутність вже нічого не дасть, але людей ми можемо втратити.
– Є бойове розпорядження, яке ніхто не відміняв, – ще більше почав дратуватися комбат. – Місцевість і зроблені земляні роботи дозволяють розміщувати там не лише спостерігачів, а й кілька бійців, які будуть здійснювати вогневе прикриття в разі спроби вибити нас звідти. Повноцінний взводний «опорник» ми там не зробимо – солдатів вибиватимуть при спробі доставити матеріали для укріплення. Але поночі ми можемо заходити з півночі до «Лазні». Напряму не ходити.
– У нас мало людей, – похмуро хитнув головою «Клен». – ці суки засиплють з ПОМками місцевість. Виставлять на максимум самоліквідатор. У нас і далі будуть підриви. Цього разу була міна натискної дії. Ми не можемо розмінувати всю місцевість. Особливо тепер, коли за еспешкою буде вестися цілодобове спостереження.
– Людей попросимо в бригаді, – відрізав «Король». – Нам не відмовлять. Треба розуміти, що дії на «Лазні» санкціоновані не лише бригадою, а й ними (тицьнув пальцем уверх). Тому посилити пильність. Опрацювати альтернативні шляхи підходу до спостережного посту. Доповідати про всі підозрілі звуки, про відкриття вогню. Самі знаєте, що під звуковим прикриттям «стрілкотні» нам ПОМки і прилетять. Все! Діємо!
«Джазмен» повз по мерзлій землі. Все ж розвідники батальйону знайшли нові маршрути на спостережник. Коли й встигають. Он попереду вужем звивається «Казбек». Цікавий чоловік. Наче й понти колотить, але справу знає. Завжди при ньому модернізований автомат з підпружиненим прикладом, рукояткою перед магазином та «а-ля ФАБ» навісом. Мишко ще не надто розбирався в цих «прибамбасах», але майже завжди усміхнений «Казбек» вигляд мав аж занадто військовий. Та сьогодні саме в його спритність, витримка й очі були гарантією його, Михайлового життя. І не лише його, а й тих, хто цієї глупої ночі тихенько заповзали просто в чорту в зуби.
Зміна. Пост здав-прийняв. Ніхто цих слів не говорив. Просто потиснули руки один одному. Хлопці відповзали, а прибулі розташовувалися на місцях для спостереження і роботи. Михайло прислухався до своїх відчуттів і розумів, що дійсно змінився. Щезла тривога. Ні, відчуття небезпеки залишилося, а от тривоги не було. З’явилася впевненість в собі. Розумів, що копатиме до сьомого поту і не питатиме навіщо, що чергуватиме до різі в очах, вдивляючись в бік ворога, що не піддаватиметься сну і навіть допоможе товаришу, для якого вихід на «Лазню» був першим. Десь подівся хлопчак. Просто в ті хвилини він ставав чоловіком і воїном. Немає військової романтики. Була важка солдатська робота.
– Піду. Я вже кілька разів бував на «Лазні», тому робота там мені знайома, – «Джазмен» ні хвилини не вагався відповідаючи на запитання, про те, хто має підмінити на чергуванні хворого побратима, якого звалила пневмонія і він опинився в госпіталі.
Для нього сьогодні був звичайний вихід на позицію. Яка різниця, що то буде «Лазня» чи «Жуляни». Ворог один і той же – підступний, жорстокий і вмілий. Проте і ворог не безсмертний, його можна «задвухсотити». Мишко повз знайомими місцями і подумав, що давно вже не заходив на сайти продажів авто. Цікаво, а чи встигне він пільгово розмитнити машину, якщо гнати з Польщі? Чи, може, купити в Україні щось просте й не морочити собі голову? Але ж за однакові гроші за кордоном кращий вибір та й машини кращі. Ти диви, вже на місці. Цього разу якось швидко подолали дорогу. На «Лазні» хлопці раділи, що невдовзі будуть в теплі. «Там сьогодні «сепари» на «камазах» каталися. Може, хавчик привозили, а може, ліс для укріплення позиції. Машини тентовані були, нічого не видно. Ми зафіксували, і ви на профукайте. Щасти!» – наостанок сказав сержант і вискочив у ніч.
Копалося теж легко. Якось спокійно було тієї ночі. Хлопці дивилися у тепловізор і не помічали нікого руху у ворога. Земля теж піддавалася. Чи то прокопали шар де було багато битої цегли й каміння, чи то сьогодні робота добре йшла, але укриття вони добряче розширили. Навіть викопали нішу, де можна було відпочити не заважаючи тим, хто вів спостереження. Та і спокійно було, адже пост прикривало кілька розвідників. Вони виконували свою роботу по спостереженню, бо планувалася якась диверсія, а водночас підсилювали оборону «Лазні». Добре натрудившись, «Джазмен» почав моститися відпочивати. Час якраз був «собачий». Перед світанком особливо хочеться спати. Він перевірив зброю, зняв бронежилет й шолом, глянув на заряд мобільного телефону і провалився в сон.
…Надворі сіріло. Кремезний чоловік в біло-сірому комбінезоні ледь висунув голову з окопу й подивився наверх по схилу. Потім нахилився і дав коротку команду. На замаскованій позиції коротко бахнуло, і в бік «Лазні» з зміїним шипінням полетіла ракета, тягнучи за собою товстий кабель. Вона впала на землю і… нічого. Ще одна коротка команда і знову вогняна змія полетіла на кількасот метрів вперед. Цього разу гримнуло так, що за десяток кілометрів від «Лазні» люди посхоплювалися з ліжок, не розуміючи, що їх вирвало з обіймів сну. Тим часом кремезний махнув рукою і біля нього вискочило двоє кавказців. Швидко кинулися вперед на кількадесят метрів. Впали на коліно, кинули на плече по вогнемету «Шмєль» і вистрілили по «Лазні». Відстріляні туби лежали на землі, а кавказці з автоматами в руках прикривали групу зо два десятки чоловіків, яка вервечкою швиденько переміщувалися в бік українського спостережного поста.
Здавалося, що плити впали на голову. В укритті панував безлад. Хтось кричав, хтось кашляв, хтось намагався виповзти на повітря. На плечі в розвідника хрипнула рація: «Напад, напад! Відходьте!». Потім з динаміка радіостанції чулися лише писк та шипіння. «Виходимо! На північ 500 метрів! Там збір!» – крикнув розвідник в хмару пилу й вирвався з підземелля. Кинувши за плечі рюкзаки, а приклади зброї до плеча, чотири чоловіки короткими перебіжками долали відстань, яку проповзали на животах. Відбігши на триста метрів, повернулися і побачили, що за ними немає нікого. «Стоп! Зайняти оборону!» – пролунала команда. Залігши в складках місцевості, вони почали чекати. Своїх чи чужих. На «Лазні» вибухали гранати та лунала методична стрілянина одиночним вогнем. Невдовзі все стихло. Кулеметник «Бадьорий» ще міцніше вдавив приклад ПКМ в плече. За кілька хвилин він навіть не побачив, а відчув присутність ворога. Кілька невиразних тіней майнули за ріденькими деревами лісосмуги й зачаїлися за кущами. «Бадьорий» натис гашетку і різонув по чагарнику довгою чергою…
Група росіян стрімко наближалася. Вони були досвідченими штурмовиками. Командир знав, що після підриву пристрою для розмінування люди на спостережному посту мають отримати контузії. Постріли з вогнеметів не могли завдати прямої шкоди, оскільки відстань для прицільного пострілу була чималенька, але могли додатково оглушити. Тому при підході до цілі українці якраз мали вийти їм просто під прицільний вогонь. Штурмовики підходили до «Лазні», як на тренуванні – кожен на визначену позицію, звідки можна було кинути гранату та відкрити прицільний вогонь з автоматів та кулеметів.
Мишко не зрозумів, що сталося. Він нічого не чув, а ніс і рот були забиті землею. Застогнавши, спробував витерти обличчя. По щоках розтерлося щось тепле і рідке. «Кров? Що зі мною?» – він почав гарячково шукати зброю. «Що це? Кулемет? Так. Шолом і «бронік? Є! Швидше!» – голова йшла обертом. Стоячи навколішках, просунув голову між плитами бронежилету. Так, тепер шолом на голову. Гуп! Гуп! Гуп! Гуп! Пост кілька разів струсило, але хлопцеві було все одно. Він діяв інстинктивно. Потрібно було вирватися з цього укриття, що стало пасткою. І тут його охопив жах. Він один, і смерть ось вона – поруч. З останніх сил він кинувся до виходу. Розумів, що там може бути його спасіння. Тут загибель, пошматують гранатами. Рвонувся вперед, ось вихід, ось світло і застиг… Далі життя не було. Він ще бачив ворогів, які цілилися в нього та з жахом почав розуміти, що далі його не буде. Не було спогадів, які мали б промайнути перед очима. Був біль, що вмирає ось так в полі без шансів. А потім прийшов біль і прийшла ніч, яка зняла біль, але поглинула його без останку.
Вони кидали гранати і розстрілювали пост впевнено і методично. Розраховували, що там буде до десяти тіл, як передавали їм спостерігачі. Але з нори вискочив лише один хлопчина, якого тут же зняв ротний снайпер, що навоювався і в Сирії, і на Донбасі. Командир диверсантів наказав прочесати місцевість на північ, а сам спустився в укриття. Там були розбиті осколками автомат і бінокль, а також радіостанція. Толку від неї не було, оскільки працювали «глушилки», тож розбив її з досади прикладом. Толку з цієї операції не було, хіба це результат, коли лише одного «укропа» вбито? Раптом почулися довгі кулеметні черги. Коротко матюкнувшись, виповз назовні. Стрілянина вчухла. Із-за дерев лісосмуги з’явилися його бійці, несучи не розкладних ношах тіло. Придивившись, впізнав одного з кавказців. «Халодний!», – коротко відповів штурмовик. Залишатися тут не було сенсу, тим паче, що їх тут могли накрити з мінометів, як куріпок. Забравши тіло «Джазмена», диверсанти видійшли на висхідні позиції.
Вже наступної ночі гриміли бригадні артилерійські системи, розтрощивши на цурпалки позиції росіян. Кидав, люто матюкаючись, 120-ти міліметрові заряди в жерло міномета «Джохар», щоб помститися за «Джазмена». Не витримали вороги мінометної дуелі й поспіхом змінювали позиції. На телебаченні пещений генерал розказував, що таке «Лазня» і для чого вона була потрібна. В соціальних мережах тріщали чуби у віртуальних сварках, які вчергове розколювали розколоте суспільство. «Клен» наказав стріляти по всьому, що ворушиться. В той час, коли його бійці задвухсотили кількох росіян, він віддавав наказ знищити евакуаційну машину ворога, бо українська кров повинна бути відплачена сторицею…
А в селі на Полтавщині стояли на колінах люди, проводжаючи до холодної постелі на цвинтарі юнака. Згадували «Світлячка», який продовжував гріти людей теплими спогадами про себе, як давно погасла зірка в космосі ще посилає своє світло, мов дороговказ, людям. А він посміхався з фото. Хлопець, який коротким життям ствердив себе чоловіком.
(с) Костянтин Климчук ” ̶Н̶Е̶вигадані сюжети з переднього краю” (Епізод перший)
Коли Юлія Матту писала свій роман «Багалія», вона стовідсотково сподівалася повторити успіх «Жашківських равликів». І вона мала рацію. Новий роман зовсім не з швидкістю наземного молюска захопив увагу читача. Ба, навіть більше, цю книгу купували на великих літературних форумах («Книжковому Арсеналі» (м. Київ), «Book Spase» (м. Дніпро), «Зелена хвиля» (Одеса), як перепустку в світ сучасної української літератури. Перипетії трьох жіночих доль з першої і до останньої сторінки брали в полон цікавості, й лише «ковтнувши» останній абзац, можна було відірватися від читання.
Далі були ще дві книжки «Коли злітають літаки» та «39.11», які побачили світ у видавництві «Час Змін Інформ», але «Багалія» не залишала авторку в спокої. І Юлія Матту перекладає роман англійською мовою. Сміливий і рішучий крок письменниці, яка вірить у свої сили і має на це всі підстави. І ось примірники «BAHALIA» пахнуть неповторним ароматом друкарської фарби та чекають на поціновувачів сучасної творчості. Напевно так пахнуть впевнені у собі чоловіки і жінки. Аромат кави, чистого одягу і шкіри та аура впевненості в собі.
Ця книжка для людей впевнених. Ці люди переконані, що роман української письменниці цікаво читати англійською мовою. Вони могли й не підозрювати про наявність україномовної версії. Ці люди просто хочуть читати. І вони впевнені, що «BAHALIA» стане перепусткою в світ англомовної літератури. Так само роман буде цікавим для іноземців, які захочуть відчути українців, їхній характер, життєвий ритм, сподівання та мрії. Для них роман стане путівником української душі.
Для Юлії Матту видання «Багалії» англійською мовою стало підкоренням ще однієї творчої вершини. Легкий стиль, ненав’язливо подані життєві уроки та кроки до реалізації потаємних мрій зрозумілі для людства. І якщо частинка населення планети оцінила український варіант роману, то можна бути впевненим, що «BAHALIA» теж матиме успіх.
В історії людства часто траплялося так, що під час жахів війни, лютування голоду чи чорної косовиці моровиці, народжувалися витвори мистецтва. Люди бралися за перо, пензля чи стека і знаходили розраду в творчості, або ж черпали в ній життєві сили.
Поетеса з Прикарпаття Леся Геник з цієї когорти обраних. Ба, навіть більше, і її зачепило чорним плащем хвороби, і її намагалися вирвати із життя безжально-крижані руки Кістлявої. Ще в прозовому вступі жінка описує нестерпно-довгі ночі хвороби, коли на думці лише одне «…вдихнути на повні груди, не ловлячи себе на думці, що дихаєш? Бо дихання – це ж природна властивість організму, і як добре просто дихати, дихати, дихати…»
Вірші пані Лесі – це довгий шлях, ні, не до одужання, а до тієї благословенної хвилини, коли хоч кілька кроків можна буде ступити, не втрачаючи свідомість від слабості, коли не буде звісток про втрати і все це відбувається на фоні пробудження природи:
Весна цьогоріч у короні, та не квітучій, а жаскій. Не тихнуть дзвони похоронні, і з кожним днем жорсткіший стрій стає за межами кордонів когось і певності себе
Її поезія – не жалібний плач, а неперервний потяг до життя. Митці гостро відчувають біль, коли, здається, самі стіни кричать про допомогу. І в цих стінах лікувального закладу хочеться трансформувати свій біль, біль ближніх та рідних, біль просто незнайомих людей в римовані рядочки, щоб хоч своєю творчістю, своєю вірою допомогти тим, кому ще можна допомогти. Втішити, розрадити заспокоїти. Буває, накочує відчай, проте в найскрутніший час приходить на допомогу віра:
Леся Геник своєю збіркою ніби закликає читача задуматися над буттям. Чи варто гнатися в божевільному темпі за примарними благами, коли найвищим благом може бути день без задухи. Пропонує зупинитися і роззирнутися, може, щось за тією гонитвою втрачене? Не набраний вчасно номер телефону, щоб сказати кілька слів тому, хто вже їх може ніколи не почути. Відкладена поїздка до рідних, щоб побачитися. Просто постояти поряд, подивитися в очі й відчути живе тепло долонь. Або просто обійняти світ, адже навіть весну можна провести, не побачившись.
Весно, прощай! Ми так і не зустрілись… Ти відцвіла, а я у боротьбі грудьми ловила гострі чорні стріли, призначені розмаєній тобі.
Цар Соломон носив перстень зі словами «І це мине». Гьоте у відчаї закликав миттєвості спинитися. Ми маємо усвідомити, що життя занадто тендітне і крихке, коли надворі «Коронована весна».
Костянтин Климчук, видавець, журналіст, просвітянин
Коронована весна: поезії / Леся Геник. – Біла Церква: Час Змін Інформ, 2021. – 56 с. ISBN 978-617-7959-27-3
Рівно рік тому осиротіла Білоцерківська «Просвіта». Ні, вона не занепала — надто міцний духовний підмурівок звів під нею за десятиліття невтомної, непомітної, скромної та незамінної праці її легендарний керівник Володимир Іванців. Так, саме легендарний, і це не пустий пафос. Є люди, які просто стають символами певного періоду в житті свого краю. За життя нібито й не надто яскраві, вони легко губляться в натовпі, не вискакують наперед, не волають про свої заслуги, не б’ють себе в груди з клятвами в патріотизмі… А коли вони йдуть у засвіти — ті, кому справді болить доля нашої землі й мови, почуваються самотніми. На кого спертися у цьому вирі всезагальних споживацтва і байдужості? А він стояв мов скеля. Стояв до останнього. Виплекана ним Білоцерківська «Просвіта» навіть у останні роки, роки його мужньої боротьби з хворобою і горем жила й дихала ним. «Скажіть Іванціву…», «Передайте Іванціву…», «А що скаже Іванців?», «Іванців сказав…». Його Слово важило завжди й у всьому, тому що тисячу разів було виважене й вивірене ним самим. Ні, не стверджуватиму, що він не знав сумнівів! Навпаки, він вітав сумніви кожного, хто звертався за порадою. Він казав, що без сумнівів не буває перших кроків. І других, і третіх, і сотих… І попри це — роби крок! Зважся! Будь-що-будь — не зупиняйся! Стій на своєму. Так він навчав молодше покоління просвітян. І це передовсім його заслуга, що “Молода Просвіта” й Літературна студія для дітей і дорослих мають свій прихисток у нашому місті. Він виховав це покоління наступників і спадкоємців — не повчаннями, а власним прикладом.
Настали часи, коли меморіальні дошки доводиться встановлювати на хрущівських п’ятиповерхівках і панельних «стінках» уздовж проспектів. Це значить, іде з життя генерація тих, кому вдалося в часи конформізму, демагогії та лицемірства, в сіру совєцьку добу зберегти себе як особистість, не забути рідну мову й мірою сил відстояти бодай часточку нашої національної ідентичності. Це ті, кому Ґудзичник із драми «Пер Ґюнт» Ібсена не загрожував би «переплавкою» в олив’яній ложці, поки не знайдуть бодай одну людину, яка скаже слово на їхній захист, доведе, що вони залишилися собою в світі, який нівелює особистість і плодить пристосуванців. Володимир Панасович — із тих, про кого сказали б тисячі: «Він не зламався». Що його, сина священика, який постійно ходив під сокирою репресій, молодого робітника, а згодом інженера на заводі «Сільмаш», рятувало в червонопрапорну комсомольську добу? Напевне, цей незнищенний ген українства, що втілився в поезії. Йому поталанило, чи навпаки — не пощастило? — народитися вже після покоління юних і сповнених завзяття поетів «Плугу» й «Гарту», одні з яких пішли під розстріл, інші мімікрували під сіру масу й залягли на дно. Ще прийде час, коли і його ім’я ввійде до академічних хрестоматій. І такої плями, як радянське пристосуванство, на його біографії не буде. Він прийшов у добу шістдесятників, коли українська поезія нарешті змогла (на жаль, ненадовго) вдихнути ковток вільного повітря. У вірші, опублікованому в міськрайонній газеті «Ленінський шлях» 13 січня 1965 року з назвою «По першому снігу», вчувається відгомін лунких голосів молодої поезії 20-х років з її розгойданим ритмом — поезії між небом і землею:
Ніч несподівано звузила вулицю.
Ще вчора — крокуй хоч у всю широчінь,
Руками тинів торкаючись.
Удар по землі ногою —
Озветься замерзлим дзвоном.
І хочеш — лети,
Телеграфні стовпи рахуючи,
До стуку в запалених скронях,
Кров відшумовує радістю,
М’язи пружинять силою!
Це не підхоплена зопалу мода на верлібр, а просто ритмізований подих і стукіт серця, це сама Поезія прокидається в душі та переповнює молоде тіло. Це бризки енергії, величезний нерозтрачений потенціал. Редактор, який прийняв до друку ці вірші, навіть здогадуватися не міг, який дар криється в скромному інженерові заводу імені 1-го травня. Молодий чоловік відчуває однаковий захват і від першого снігу, й від самотнього сліду того, хто «… на зміну пробіг/ по-осінньому, в туфлях/Глибоко груз у заметах», і від власних слів, що ніби самі по собі складаються в бадьорі, ніби маршові рядки, й навіть від переповненого автобуса: «Дружніше втискуйся/В дверей перегачену щілину». Це молодість, яка тішиться власною силою і витривалістю. І, звісно, прищеплена в радянській школі гордість за свою приналежність до «класу-гегемона»: «Засіяні зерна кроків робочих!/Сміливо збочуй:/Розтопчем/Стежку/На всю ширину твою, вулице!».
Це тому, що «Приснилося слово», ні, напевне, не приснилося, а завжди жило в душі — особливе, таке, щоб когось стривожити, розбудити серед сірої буденності, можливо, надихнути, можливо, повернути здатність замислюватися над важливим. Згадувати. Розуміти. Перейматися. Не нагинати голови. Не мовчати.
Приснилося слово:
продимлена бульбина люлька,
ворожими стоптана кіньми.
Приснилося слово:
над сотником-батьком
схилилась билина
як жінка в жалобі.
Приснилося слово.
Приснилося рідне слово (1970 рік).
Під цим знаком Рідного Слова і пройшло все його життя. Лише вірші можуть розказати про те, як нелегко бути в цьому світі поетом, бо сам Володимир Панасович ніколи й ні на що не скаржився.
Зграю чорних ворон
на село намело,
Зграю воронів
чорних як сором.
Серед чорних ворон
раптом — біле крило,
Раптом біле перо —
білий ворон.
Ми обоє чужі
на цій чорній межі,
На межі, де що ворон —
то ворог.
Білий ворон,
як чорно тобі на душі,
Знаю я, знаю я —
білий ворон!
Але він вважав себе також спорідненим із тим марафонцем, який пожертвував життям, аби принести людям звістку про перемогу.
Він біг, навалившись грудьми на відстань,
Він біг, підминаючи пружно дорогу,
….
Він біг, як ніколи іще не бігав,
Щоб будь-що себе обійти й перегнати,
Він став до останнього подиху бігом…
Так поет ніби передбачив своє майбутнє — до того далекого дня, коли написав ті прощальні рядки:
Марното страчених звитяг,
З чим ти постанеш перед Богом,
Коли обріже обрій шлях
Відразу за твоїм порогом?
Він біг. І ніс нам звістку про перемогу, якої ми ще не здобули, але не маємо права, не сміємо не здобути. Він нам її заповідав, він зробив для неї все що міг. Чи вірив він у нас останньої своєї хвилини, коли писав: «Я припиняю боротьбу»? Чи вірив, що ми підхопимо, донесемо? Він дивиться з неба, тож маємо бігти далі — скільки стане подиху. І передати нащадкам звістку про перемогу — хай і дуже віддалену в часі, але неминучу.
Така глибока й сумна щирість у його віршах 70-х років! Ті сумніви й болі, які краяли йому серце, лише ледь-ледь у них проступають, самим лишень краєчком, а біль відчутний і сьогодні:
Я ж не рвав свій стяг на прапорці
І ходив, звичайно, напрямці…
Озирнімося кожен на свій слід на снігу, на піску — де б не йшли? Чи не збочили ненароком? Він не збочив, тому що завжди бачив дитячі очі, які вважав головними — для суду над собою:
Ти тільки покажи їм джерело,
ти тільки дай їм спрагу осягнути,
ти тільки дай їм спертись на крило,
а потім їх уже не завернути.
Так, тих, кому допоміг «спертись на крило» Володимир Іванців, уже не завернути. Просто дивовижно, як він умів підноситися над звичними літературно-політичними чварами, завжди ставати на бік скривдженого в амбітному «перекиданні талантами» й «літературними заслугами», розгледіти, підтримати, подати дружню руку. Завжди неупереджений, завжди з єдиним критерієм — талантом. Когось, недосвідченого, тягнув за вуха, когось, невпевненого, штовхав у плечі: йди, вперед, вперед, ти можеш! Не завжди отримував подяку за це — та й не чекав на неї. Щиро тішився чужими успіхами. Яка то була радість — дарувати йому надруковані книжки, надписувати їх! Його очі світилися щирим захопленням, його голос був такий тихий і теплий! Ніхто не вмів так радіти за нас, як Володимир Панасович. «Більше, більше, більше творчих особистостей вивести в люди — за ними майбутнє, за ними сила!» Він у це вірив. Хіба ж маємо право не продовжити його невдячну, шляхетну справу?! Це було б зрадою.
Яким болем пронизані ці рядки!
Та ось підросли малята,
І їм над самісіньким вухом
Гамселимо римою риму,
А діти до нас повертаються
Глухими, як стіни спинами…
Це написано в 70-ті, але як актуально! Так і бачиш новітню генерацію, ввіткнуту носами в смартфони! Він достукався до нас — як тепер нам достукатися до них? Уже нема в кого попросити поради, маємо доходити всього власним розумом. Володимир Панасович сподівався: «Я ще діждусь будівничого!». Хоча і його мучили тяжкі сумніви. Болісна метафора з давнього вірша — дорога до цвинтаря:
Живі не можуть чекати,
поки мертвого прийме цвинтар.
І йдуть на обгін машини,
шофери не тиснуть на гальма:
покійник, хай навіть дужий,
не стане впоперек дороги,
не здійме благально руку
з вимого честі й шани…
Кожен поет по-своєму провидець і пророк. Він вгадує в людях їхні майбутні гріхи, він бачить настання інших часів, які щосили наближають ці люди. І ось ще один місток із 70-х у сьогодення:
Зрадники потрібні в кожній справі,
Щоб коли впадуть її адепти,
Впакувать брехню її толково,
Наклепати ярлика на теку
Й запроторити в тюрму чи табір.
Аби там допитливі нащадки,
Здерши шкаралупу справоздання,
Докопалися колись до суті,
І збагнули зиск, що мали батько,
Отже, то була путяща справа,
Коло неї варто заходитись!
Читаєш — і морозом обсипає спину: звідки він знав?! Українська історія — історія суцільних зрад. Тож у одних у генах — прагнення зиску від зради, в інших — біль, гнів і боротьба.
І саме таким гнівом і болем перейняті вірші Володимира Іванціва останніх років, особливо ті, що ввійшли до збірки з кричущою назвою «Поглянь на себе у своїй сльозі», написаної в найтемніший, кризовий період його життя і попри це осяяній теплим світлом чудових перекладів з Максиміліана Волошина. Але раптом натикаєшся поглядом на оце — і знову мороз по спині:
Ніде не подітись від болю,
Ніде не сховатись від часу.
Написане вчора любов’ю
Сьогодні читається страхом.
Накрап вороння над собором,
Іуди ідуть хресним ходом.
Сотворене Господом Богом
Спотворене бісовим кодлом.
Йому було мало власного болю — поетові боліло все, що діялося в нашому тісному світі, де останнім часом перемішалися шляхетність і ницість, звитяга й боягузтво, жертовність і психологія «моя хата скраю», одна на всіх велика перемога, оплачена кров’ю найкращих — і тисячі, мільйони дрібних, підлих зрад… Цим болем просякнутий вірш 1918 року «Вихід». Поет переосмислює біблійну історію про сорокарічне блукання народу Ізраїлевого в пустелі в пошуках обіцяної землі. Алюзія легко накладається на сьогодення:
Не так уже й погано ув Єгипті
Велось було трудящій біомасі,
Коли вона Мойсею докоряла,
Що мала там щодня у їжу м’ясо…
Отже, щоб «відвернуть бунти голодні», Господь «небесну манну їм шпурнув під ноги».
І так аж сорок років регулярно,
Уранці й ввечері, надійно і конкретно,
Допоки вмер останній раб-спогадач,
Затруєний єгипетським контентом.
Нових рабів не напродукували
В пустелі, де не вип’ють і не вкрадуть…
А скільки ж літ потрібно Україні,
Якій Пан Бог вділив окраєць раю?
Цей болісний вигук так і рветься з кожного, хто розуміє всю глибину провалля, над яким ми нині стоїмо. Він бачив. Йому боліло, він не хотів впокоритися з рабською психологією свого оточення. У найтяжчі часи, коли з кожного штампували «будівника комунізму» — він вистояв, зберіг своє «Я». Чого це коштувало, знають хіба що лікарі. І який же відчай мав охоплювати його, коли він бачив набагато молодших, нічим не пригнічених людей, які так легко здавалися перед натиском — усього-на-всього — дешевого інформаційного продукту! Він витерпів і це, не зламався, не зневірився, до кінця зберігав свою горду віру. Тому що в одному з віршів цього, останнього періоду, в образі Лелеки, якому Бог доручив невдячну справу — викльовувати гаддя на землі — мабуть, бачив себе. Колись його покоління необережно розпустило це гаддя ідеології «моя хата скраю», «я нічого не вирішую, хай вирішує той, хто нагорі». А йому випало ходити й збирати плоди соціалістичного виховання нащадків. І цієї справи поет не полишав до останнього дня. І той зболений рядок «Я припиняю боротьбу», написаний 7 липня 2019 року, — не визнання «поразки», про яку говорить поет. Це його перемога над смертю. Ні страху, ні жалю — лише урочисте передчуття Звільнення. Хоча вІн гірко визнав: «Не прокидаються вулкани,/Коли спустошене нутро». Його випалила ця мука — життя серед світу, де «нікому нічого не треба» («Жорстока юносте, не троль/Душі забутими думками»). У тім-то й річ, що нічого не забуто! Йому була потрібна ця боротьба. Він залишив багато послідовників. І то нічого, що невблаганна смерть стала за порогом. «До неба творячи мольбу,/ Ти пропливеш над ним святочно». Так, саме урочисто й світло він проплив над жалобним мітингом, нітрохи йому не цікавим. Повернувся до Себе.
Ян Парандовський у книзі «Алхімія слова» пише: «Поки письменник живий, його обсідають турботи швидкоплинні, сучасність змушує займатися справами, що видаються вкрай важливими й невідкладними. За життя письменник — людина, тобто він чоловік, син, батько, наймач помешкання, платник податків, громадянин. Громадські організації, політичні партії, віросповідання — всі незчисленні щупальці сучасного життя обплітають його, опановують, намагаються завадити будь-яким виявам його незалежності. Він завжди неодмінно когось дратує, гніває, ображає, обурює, завжди комусь заважає, комусь його тінь заслоняє сонце, не дає зростати, і постійно постають перед ним невідкладні завдання. Про них завтра вже ніхто й не згадає, та нині вони вимагають негайного вирішення. Достатньо з його боку необережного жесту, слова чи необдуманого кроку, й ось він уже стає об’єктом гніву оточення…». Ось чому таке звільнення на порозі смерті є перемогою над життєвими дрібницями. «По смерті, — далі пише Парандовський, — його ім’я дуже швидко очищується від цієї паразитичної флори, якщо він справді гідний жити в пам’яті нащадків». І ми, його вдячні учні в школі життя й творчості, упевнено заявляємо: так, він гідний цього як ніхто інший. І сподіваємося, що замало буде меморіальної дошки біля під’їзду сірої «панельки» (якщо колись її надумають встановити). У Білій Церкві ще буде вулиця Володимира Іванціва.
… Моя улюблена збірка його віршів «Вернутись дощем» — тому що саме з неї я пізнала глибину цього поета й те, чого він очікував від нас, молодшого покоління. І в кожному літньому дощі ніби чую його тихий голос. Він повертається — з кожним дощем, який оживлює землю і душу.
Ганна Ручай, письменниця, редактор, керівник просвітянської літературної студії “Зухвалі романтики”
Десь на горі Парнас, на «високочолих» сайтах сидять Поети. А можливо, уже й на самому Олімпі боги посунулися й дали їм місце. Адже в книжкових крамницях поетична поличка обмежується кількома ошатними томиками класиків і лавреатів. Народу нині не до поезії. Поезія — для поетів.
А тим часом на схилах Олімпу, в затінку олив (чи вишень із яблунями), неквапно прядуть думки, замислено обертають гончарне коло Просто поети. З-під їхніх рук снується золотаво-сріблясте прядиво настроїв, витончуються вишукані образи, вкладаються в дивовижні форми. А хто молодший — із зусиллям вганяє мотику в товщу пересохлих душ, у кам’янистий ґрунт сучасності. І нікого те, по суті, не обходить. Але ми сьогодні почнемо потрошку сходити на той зелений схил, де вони всі ховаються в тіні. Спробуємо залучити і їх до розмови про Життя, Любов і Поезію.
Це дуже різні люди, різного віку, з різними смаками й уподобаннями. Почнемо з наймолодших
Донедавна (світ і життя тепер діляться на До Карантину й Карантин, а що буде Після — говорити зарано) вони пили каву скрізь: із пластикових келишків на вулицях і на лавах парків та скверів, на чорних сходах офісів із сигаретою в лівиці, в романтичних підвальчиках і акваріумах торгівельних центрів. Різноголосся цього горлатого покоління «без комплексів» — у віршах молодої поетки Марини Дубовик. Голоси трохи захриплі від ходіння в самому лишень шарфі до носа, інтонація часом задерикувата, а часом і просто зла. А хіба ж нема чого їм гніватися?! Молодь завше в опозиції — це вже банальність. Вона заперечує все, фактично перекреслює нас, старших (і правильно робить, як показали останні події!). Вона постійно наїжачена й готова до нападу. Ходить містом і плюється в нас отими напоєними отрутою голочками дикобраза. Такі ось симпатичні міські дикуни — мисливці на абсолютно нелякані образи, що на подив легко даються їм до рук: «Ми кавові зерна…/Ми служимо ранку/Ми чорні монахи/і парою вгору — руками Оранти —/ми гірко відмолюєм/смажений біль».
Ритм лише вгадується — і він чудовий, бо передає нерівний, схвильований пульс. Але є в цьому навмисно порваному ритмі справжній душевний надрив. Вони не заспокоєні, їм усе болить гостріше, ніж нам, простим смертним з нашими дрібними потребами: «Мізки розбризкані/змазані риси/ вечір наколює нас, ніби спис/Ми ніби випари над пустирями/ми ніби паростки в зоряний ворс./Тільки прошу тебе — не продірявся!/Нам вибухати ударами гроз — людству ходити під гирями».
Так нинішня молодь розуміє призначення поета. Аби ж тільки йому «не продірявитися», надміру захопившись «новизною» і «оригінальністю» не завжди щирих «авторитетів». «Не продірявитися» — це зберегти оцю палку пристрасть і войовничу нелюбов до нашого сьогодення, яка, сподіваюся не переросте в ненависть і зневіру. Адже попри всю наїжаченість десь під колючками криються задавнений смуток і те саме, незнищенне, юначе очікування дива. Воно проглядає крізь усі зумисне похмурі образи, хоч би як старанно вони добиралися. І що похмуріші образи — то виразніше проступає незахищеність. «Осінь не збиралася вмирати,/ і тому калічитиме всіх —/їй на вас плювать дощем і матом…/…і тримати в’язкою на складі/лицемірно виспіваний сніг». І все одно є надія на щось тепле, людяне: «…Скрутить вашого кота в маленьку сиґму/і пропустить, наче бабцю в черзі/, ваш фригідно-непорочний сніг».
Це агресивне неприйняття лірики, глузування з власного підсвідомого прагнення ліричних осені, неба й снігу. Тому вони «завели свій поетичний будильник» на морок і туман: «Небо знудило/в місті/брудом/…головне — не пробуджуй мізки/, І без них надто вогко, звивисто». Їм ріжуть душі «…Хижі й гострі шрами на вікнах/ в мороз». Вони зумисне спотворюють свій образ у очах світу: «Ми стервоїдні птиці/, а може, без місця/пришелепкуваті боги». І в останнє якраз віриться. Але ж це всього-на-всього міські ворони! Ті самі, що й тисячу років тому, улюблений образ шанувальників готики й рокерів. Це не перший і, гадаю, не останній поет, який рідниться з міськими воронами. Від еллінських часів романтики вбачали в них не просто вісників потойбіччя, а своїх посестер, тих, кого «звичайні» люди й птахи стороняться.
Поет ніби кидає в обличчя перехожим свої зумисне недбалі рими й дисонанси. І несподівано для себе самого знаходить нове суголосся, наприклад, у оцьому вірші, подібному до відьомського заклинання:
… У мені імена і хрести,
Смак землі на розбитій губі
І підсмажене листя з підхруском.
Я вмістив перегнилі світи
І початки весни,
І серпневі кінці,
І до волі по трубах між зим
Відпускайте —
Я дим
Я дим.
Можете сміятися, але насправді це – любов. Просто молодь шукає власних слів, не вдовольняючись нашими для її висловлення. Любов для неї — болісне прийняття. «І промені — розтини у протилежне/Залежане місто намуляло шрами/прикласти світанок/ збирати руками прокусану м’якоть/і спалювать пам’ять». Це любов на межі жертовності: «І клітинами просто, грубо/відмирайте у водопровід — /так життя допульсує в трубах/, аби завтра вмивати світ», адже «серце пожбурене світові». Так, саме пожбурене, мовляв, на тобі, підлий, вдавися!
Ліризм просто рветься назовні, а його кулаками в тім’я втовкмачують у якомога гостріші, тьмяніші образи — автор уперто намагається зблизити поезію з реальністю.
Ось по-справжньому лірична строфа:
А ти будеш моїми крилами,
Щоб, як лист, закружляти в осені,
І вдихати краєчок неба…
Моїм кроком, і пульсом в жилах,
І у грози моєю просинню…
На цьому варто було б закінчити. Сила поезії в недомовленості, в тому, що зупинилося на півподиху. Тому абсолютно недоречним видається оце: «навіть коли я пазл/, навіть коли я ребус». Оці два останні рядки, що навмисно ламають ритм і настрій, уже відгонять банальним «должна бить в женщине какая-то загадка». Незбагненність не в образах пазла й ребуса, вона в оцьому «краєчку неба», який бачиш кутиком ока, а варто повернути голову…
Ґете писав, що без метафори неможливо висловити жодної думки; і там, де йдеться про непізнанну сутність речей, кожне слово є образ. Але образ у даному випадку надто відчутний на дотик, я б сказала, буденний. Тут неможливо не порівняти поета з художником. Якщо художник обмежується простим поданням зовнішньої дійсності через лінію і колір, то до цього суто формального відтворення натури він неодмінно додає певний залишок невисловленого, невимовного. Та якщо поет не прагне нічого вищого за вираження в слові зримої і вже осмисленої дійсності, цей скарб невимовного ним до кінця й вичерпується. Може виявитися, що ритм і звучання внесуть туди певну невисловлену красу. Та якщо й ці елементи не на висоті, вірші зберігають свій вплив лише доти, поки сама закладена в них думка здатна приваблювати слухача. Тому інтригуймо його, недоговорюймо навіть того, що так рветься вилитися в слова! Хай читач/слухач відчує, хай у ньому бринить оце Невимовне, ніби ненароком зачеплена струна.
Автор боїться лірики — а дарма. Лірика — це саме те, що не дозволить остаточно зненавидіти «десятки людотермітів» і «шизостоліття». Нічого не вдієш: ми всі тут живемо, й цей негарний світ не завалиться нам на догоду раніше, ніж йому призначено. Так, любити боляче. «Вірші липнуть до піднебінь,/перетерті до нот пісні/,і від запаху сцен і шин/нам коли-небудь знавісніть».
Знавіснійте, молоді, благаю вас, знавіснійте! Вихлюпніть усе, що мучить! Хай виллється чуже, наслідуване, нерідне. Натомість прийде ваша щира, родима поезія з усіма її найнесподіванішими, найсвіжішими образами, яких ви так гарячково, натхненно дошукуєтеся. І вибухне Вона — Поезія ХХІ століття, неповторна поезія Покоління кави.
Насправді оці пошуки вже були, адже історія тече по колу. Початок кожного століття збурює отаке молоде невдоволення — і воно дає щедрі плоди. Адже й сам поет підсвідомо відчуває: щось має змінитися, тут усе не так, усе не те. Давно вже «пригорають на кухні поети з книжками» і
День пригорів?
Додайте спецій:
З гірчицею, з перцем.
Для Хроноса — хрону
І солі —
У мене позичте.
Справжня Марина Дубовик — це не «Кожний», не «Друго-сортний» і не «Пересічний», це навіть не «Дим», і не «абориген не цієї реальності». Навпаки — вона вся в цій реальності з тверезим усвідомленням, що «Всесвіт не насититься», «що людство прагне люду на обід».
Ось сутність її покоління:
…консерватор з нейронів,
Газова суміш ідей і міст.
Нетто — десятки фунтів,
Акція — шапка й шарф.
Вийняти мізки на м’ясорубку,
Додати ЗМІїний фарш.
І це «Не філософ, підпертий ліктями», а «конструктор із ламп і вікон».
Він іде містами повз наші зашторені вікна, повз наші замкнені брами, поглядає іронічно:
Напихають маршрутки
Втомлені ляльки вуду,
А ми в очі — пішки,
За нами —
тиш…
А чого ж їм потрібно для заспокоєння? «ін’єкцій-віршів/у вену — мову/ і припис — рух». Так, у вену мову — це актуально, бо у вокабулярі забагато русизмів. І дарма, що то рими. Буде мова у венах, у спинному мозку — знайдуться й рідні. Прийдуть самі по собі. Адже авторський стиль і мова твору — різні речі й потрібно їх розділяти.
Поет уже відбувся, і в нього є власне кредо. Адже «БЦ значить бути цільним і жити просто» — яких ще вам, люди, закликів і гасел?! Молодь ввела до вжитку цю абревіатуру — БЦ. Вона багатьом не подобається. Але рідне місто, якого автор збірки «Життя грубого помелу» так болісно «не любить», раптом оживає в одному з фінальних есеїв «холодною площею Волі». І вражає: яке ж це знайоме! Відчуття холоду, найперше відчуття, коли тебе випихають на зупинку з темної теплої київської маршрутки, під глуху стіну університету, навпроти темного собору. Недоглянуте, часом незатишне, холодне і… рідне до сліз.
Хоч би якими столицями подорожував поет, він закорінений тут, і це безмежно тішить. Марина вже от-от переросте своїх столичних «метрів» і «кумирів», її поетичний стиль на стадії завершення. А в цих рядках вона вже позбулася «дитячої хвороби» з її прагненням ламати все навколо включно з віршами:
Літвечорові запилені вештання,
Коло цинічно-рипучого снігу…
Вона вже обрала свій шлях: «Я йтиму старанно і просто/А решта — зіркам на розсуд».
І саме її рядком «Гасне світло — вмикайте серце» найдоречніше, мабуть, перейти, до розгляду творчості представниці трішечки старшого поетичного покоління.
2. Благочестива доля міжсезоння
Цей поет прийшов до нас уже зрілим. Якими були його творчі пошуки — можна лише здогадуватися з обережних зізнань попередньої збірки, що має назву «Суцільні монологи». Вірші Ніни Ковальчук — пряма протилежність бунтарській поезії Марини Дубовик. Але це зовсім не значить, що вона «не боєць». Це той «боєць невидимого фронту», що пробирається до людських сердець потаємними стежками, тихим кроком, озивається до них спокійним, лагідним голосом. І цілком тверезо оцінює всю невдячність своєї праці: «Здалеку видно знак непотрібності…» Але відгук знаходить неодмінно. Не може не знайти, тому що «бігла… зі світанку в полудень/, гинула і воскресала вкотре»… Все пережите і відболіле — у відшліфованих рядках. Хоча в цьому світі поетові «ховатись ніде», — він сподівається: «Мабуть, воскресну і більш не згину». Знову ж таки — у віршах. Це поетичне передчуття настання Добра і Любові в світі. Це Віра автора. У вірші, що починається зі слів «Чекай на мене з яблуком в руці» бачимо ніби новонароджену Єву, чисту й щиру, готову прийняти гірку істину й земні випробування заради любові.
…Нічого не шукала й не знайшла,
Нікого не стрічала й не зустріла…
Несла в собі молекули тепла,
Світилася молекулами світла.
Чекай на мене. Яблука люблю.
Благочестива доля міжсезоння
Затягує навколо нас петлю
Червоношкірих ліній на долонях.
Тиха мудрість «міжсезоння» в людському житті, світлий смуток за прекрасним і неповторним, відчуття вступу в нову пору, пору розуміння і прийняття, якого так бракує невдоволеній сучасності. Сумно, що люди так мало дослухаються одне до одного, що так мало в них віри, що не цінують любові, розлитої у Всесвіті. Залишилися вірші:
Прощальне слово, мовлене услід
Розлогій тиші, що украла віру,
Не долетіло до чутливих вій
твого сумління,
Обернулось віршем.
Ми не завжди здатні почути, в переважній більшості неспроможні зрозуміти. І поет звіряє «зошиту німому», «вогню, що в серці не згасає», найпотаємніше, «те, що виживе і обізветься знов». Це поетичне безсоння дихає з кожного рядка: «Напружені стосунки в мене з ніччю». Але:
Дарма, що віри в мене більш немає,
Зате у серці збереглась любов.
Оця афористична завершеність строфи — свідчення тривалих і плідних стосунків автора з класикою, читання і перечитування тисяч і тисяч перлів світової поезії. Звідси — класичні форми вірша, витончена мелодика. Усвідомлення естетичної насолоди і вміння виразити це в слові розвивається роками. І якщо краса мистецтва пронизує душу поета, якщо вона викликає побожне тремтіння, це обертається відчуттям наповненості й радості життя. Думка здається вичерпаною, але дух шукає нових, плідних ідей. Бельгійський літературознавець ХІХ століття Йоган Гейсінґа так перефразовує слова з трактату Ґете про поезію: «Розмірковування про найвищі, найпотаємніші поривання у формі самого лишень заперечення — в цьому нема вдоволення для душі, й тому коли замовкає мудрець, настає черга поета». Саме так: переживши болісні спроби заперечення всього, чого поет у цьому світі не приймає, тобто стадію, на якій нині перебуває творчість Марини Дубовик, її трішечки старша колега по цеху мимоволі показує нам, що форма вірша незрівнянно важлива. Вона може виявитися такою життєздатною і новою, що питання ідейного змісту навряд виникне. Але в тім-то й штука, що тут якраз і стоїть питання ідейного змісту! Інтимна лірика Ніни Ковальчук від початку несе ідею всезагальної любові. І це передається у витонченій формі, сповненій прозорої пісенної безпосередності, невимушеності Ми відчуваємо легкий подих поезії, вона сповнена тихої чарівності.
Чотири рази. Дощ і не посмів
У нашу ніжність влитися водою.
А ми у жестах вогняних хрестів
Вкривалися вітрами і любов’ю.
***
Я там, де ти,
З тобою.
Назви мене любов’ю.
Я — страх і порятунок,
Я — кара й подарунок.
Це ніжна щирість віршів, вільних від усього громіздкого, від умоглядних образів, барвистих прикрас і мудрованих фігур. Тут розкривається один-єдиний щойно схоплений настрій. Тема, що зазвучала в серці, тут-таки й втілюється без напруги, без пошуків якомога яскравіших засобів вираження. Вони приходять самі й вписуються у просту форму цілком природно.
І саме такі вірші мають властивості як музики, так і поезії кожної епохи: натхнення базується виключно на глибинних відчуттях, що озвалися на одну-єдину мить. Тема звучить сильно і чисто, пісня починається ясно і спокійно і так само легко сходить до останнього рядка.
… Вчора і я ще була слабкою,
Гралася в літні любовні ігри.
Впоперек доброго ранку лінії
В напрямку осені бігли, бігли…
Вірш набуває сили разом із автором. І це не просто інтимна лірика — це лірика Любові, тієї, що є Бог.
У всьому, що стосується кохання, література володіє багатовіковою традицією, представленою різноплановими майстрами, тож складно сказати тут абсолютно нове слово. Складно вплести сюди щось своє, хіба що додати краплю самоіронії. Це, до речі добре вдається Марині Дубовик. У Ніни Ковальчук усе значно м’якше, кути реальності мовби згладжуються, щоб нікого не поранити, бо самому поетові дуже болить і він не бажає ближньому такого болю:
Я тільки залишу
Окраєць любові у винному соусі.
Радітиму дару зникати з реалій
І вносити дивне
У звичаї жити і падати
Під дією видимого
Передозування вірністю.
Ця біла строфа-речитатив несе в собі глибокий сенс. Передозування вірністю — що це значить? Взагалі, чи пам’ятаємо ми всі, що таке вірність — любові, дружбі, обов’язку, рідному краєві врешті-решт? Чи не заступили це напівзабуте поняття «цінності» нової доби: «мета виправдовує засоби» і «переможців не судять». А якщо відкинути єзуїтські гасла, то є й народне: «Риба шукає де глибше, а людина — де ліпше». І якщо поет «передозований вірністю» — то це за всіх нас, які проміняли віру й вірність на меркантильний інтерес.
І в цьому — «благочестива доля міжсезоння»— міжсезоння життя, любові… Межовий стан цілого світу. Ніна Кровальчук народилася трішки раніше за Покоління кави, тож виразно бачить на долонях своїх сучасників «червоношкірі лінії», червоні лінії, яких у душі ніколи не переступить, навіть у інтимній ліриці. Ця поезія передбачає легку — коли сумну, а коли й іронічну посмішку. І тема вихлюпується за межі любовної лірики, навіть за страждання, переростає в дещо загальнолюдське. На чиюсь думку, віджилі, задавнені, штучні й стерті форми любовної лірики тут витончуються й очищуються щедрим виливом авторського «я».
Але неможливо втриматися й не процитувати найболючіші рядки з Ніниної збірки «Інтонації серця», цілком суголосні гостро соціальній поезії Марини Дубовик:
Ізольовані
Заціловані.
Голоси на півтону знижені.
У потоки гарячі заховані,
Ані образу,
Ані імені
….
Заборонені,
Закодовані,
Перезрілі,
В вітрах перетримані.
У обійми гріхів
Заковані.
Ані голосу
Ані імені.
Це про нас, люди. Тому бережіть поетів. Вони єдині здатні сказати нам правду, бо читають у душах. У власних, в яких ми так неакуратно натоптали слідів… Поети — безкомпромісне дзеркало нашої ницості й водночас ті, хто зберігає для нас нерозтрачену людяність. І тому варто розглянути ще й творчість «третього покоління», того, що витримало ламання «совком» і зуміло випростатися й заговорити щиро, на повен голос.
3. Фаталісти
Оксана Щербань писала завжди, з дитинства. Але, мабуть, у часи її юності не було попиту на поезію чистої лірики, камерного звучання. В її віршах немає пафосу. Вона не зачіпає глобальних тем, не долучає свого голосу до хору нашої химерної епохи. Цей поет просто говорить з людьми про наболіле, про те, що близьке всім. І тим, хто вважає поезію «справою молодих», можна відповісти такими її рядками:
Це ж скільки треба пережити днів,
Щоб зрозуміти, хто ми, чого варті,
І чому ситий раптом зголоднів,
Чому не до пісень нам, не до жартів?
Якщо молодість так категорично списує старше покоління з рахунку, то воно навпаки, намагається захистити, заступити собою, достукатися до людей, які забули людське покликання — творити добро:
Почуйте, як кричить німий туман!
Погляньте, онде молодість згорає!
Це неправда, що з плином літ настає якась вигадана «нормальність», і вона заважає поетові творити нове. Поет, хоч би скільки йому було років, залишається поетом, тим самим, який виставляє назустріч світові свою тендітну душу, мов щит — і саме цим захищає нас від звиродніння, від знелюднення, якщо бажаєте. І слово залишається словом, байдуже, з молодих вуст воно злітає, чи з тих, які встигли вже спити всю гіркоту життя.
Слова як тіні.
Ми без них нікуди.
Останній подих в слові зависа.
Слова єднають світ,
І поміж слів ми — люди.
Мовчання рук, очей —
Молитва в небеса.
Можна зрозуміти, чим пояснюється молодіжне неприйняття «застарілих» форм і вічних ідей, вкладених у вічні образи. Новизна, нині править бал новизна. Але сьогоднішнє нове теж колись застаріє, і з нього, хоч яким це комусь може здатися дивним, відсіється все нанесене хвилями часу. В сухому ж залишку виявиться те саме, вічне, якого точнісінько так агресивно не прийматимуть наступні покоління. Це закон життя.
Природа поетичного слова така, що сучасник ще реагує на слова поета низкою живих асоціацій, бо ідея і досі вплетена в його життя, і він бачить її новою, розквітлою у вбранні наново знайденого слова. Коли ж ідея як така більше нікого не захоплює, вірш може справляти враження лише своєю формою. Цим часто й пояснюються активні формальні пошуки нинішніх молодих поетів. Але в цих пошуках часто губиться й сама ідея, тоді превалює форма. У поета старшого покоління форму диктує саме ідейний зміст, тому його вірш стилістично витриманий. І молодих сердець він не торкає — бо нема образу, що вдаряв би кулаком у тім’я, засідав би в мозку ніби цвях від першого прочитання. Ні, ці вірші потрібно перчитувати ще й ще, поки з мелодики слів не випливе Почуття. Звісно, без нових ідей і нових форм вірш залишається нескінченним переграванням затертих тем. Така поезія не має майбутнього. Тому молоді слід все-таки звернути увагу на вірші, де так звані «традиційні» теми набувають цілком нового звучання:
Радість, горе — у пісню,
У молитву — прохання
Про життя, кращу долю
Для нащадків своїх.
Стигле сонце, як вісник,
Як надія остання.
Промінь — медом на волю.
Дощ із хмар — як батіг.
Поет і в зрілому віці сприймає світ так само гостро, як у юності, бо поетами не стають, а народжуються. Поети не мають віку й кожен вистражданий ними образ — новий, тому що народжений неповторністю їхньої долі.
І почуття не менш потужне й не менш болісне. Просто прийшло розуміння: не потрібно сотні слів, там де можна обійтися десятьма, вклавши в них усю пристрасть, яка, до речі, теж не згасає з роками, якщо була дарована від початку.
Від млості тане сила,
Тану я.
Чого чекаю
У німім мовчанні?
Росу зорі,
Чи пісню солов’я?
А чи повторення
Тих слів останніх?
І справжній поетичний маніфест старшого покоління — у вірші «Фаталісти»:
… І щодня на виставі — аншлаг.
Ми артисти з коханням в долонях.
І від щастя сміється страх,
Хоч давно побіліли скроні.
Дивовижна алюзія на крилатий вислів «Весь світ — театр, і люди в нім актори». Ідеться не про те, що хтось грає роль. Ми не граємо, ми живемо. Кимось грає доля, хтось дражниться з долею. А хтось просто приймає своє призначення. І це не покірність, не смирення. Кожна доля передбачає боротьбу — з обставинами, з собою, врешті-решт. Із собою, поміж людей, серед світу кожен з нас б’ється за себе. Самотній воїн у гущі натовпу, якому потрібно здолати втому від людського нерозуміння і залишитися Поетом. Насправді це важко, й молодим поетам це ще належить спізнати. Їм ще не відома ця солодка гіркота прозріння:
Ми забігли в театр весни
Глядачами, а стали артисти.
Залишаємо зимам сни.
У театрі життя — фаталісти.
Застарілий стереотип кінця ХІХ — початку ХХ століття: втрата бажань, згасання поривань, притлумлення почуттів… Поезія Оксани Щербань стверджує: це не так! Хоч би скільки років билося серце, воно не стомиться любити, горіти, кровоточити віршами, якщо вміло це від початку. Готуйтеся до тривалого шляху, молоді поети. Відпочинок вам не судився, навіть коли вступите в пору Фаталістів.
Ганна Ручай, письменниця, редактор, керівник просвітянської літературної студії “Зухвалі романтики”
Якось відомий київський критик поділився враженнями від літературного фестивалю в одному з «провінційних» міст. Мовляв, книжкові розкладки виблискують пістрявим глянцем — суцільне простирадло з соняшників, вишиваних орнаментів, колосочків, бандур… «Без верби й калини нема України» — якщо стисло. Самі лишень «пісні», «голоси», «струни» — але без жодного відлуння, принаймні на обличчях відвідувачів тих виставок не помітно емоційного відгуку.
Пробачимо світилам їхній снобізм: для них, бачся, визнати за «провінціалами» щось по-справжньому вартісне — «па камільфо», ще корона спаде, та й колеги можуть всміхнутися іронічно. Але й нашій, місцевій публіці снобізму не бракує. Для неї часом абревіатура ЧСПУ важить більше за якість твору. Та менше з тим.
Є вірші, виточені й вивірені до строфи, рядка й слова, «правильні» за формою та «ідейні» за змістом. За совєцької доби їх випускали грубенькими томиками, але вже на п’ятому творі читач раптом виявляв, що не пам’ятає жодного рядка з прочитаного. Так, щось гарне, нібито й людяне, і ліричне… А чомусь не зворушує. Такого багато й мовби все однакове. Школа.
Боронь Боже, сказати щось кепське про школу! Поетові потрібна школа майстерності — і вона буває різною: як порадами визнаних метрів чи справедливою критикою, так і спілкуванням із улюбленими книжками в тиші власної кімнати. Але школа в жодному разі не має нівелювати творчу індивідуальність, до чогось її «прирівнювати», «підтягувати», з чимось «порівнювати». Кожен талант — перлина, а перли, як відомо, визрівають у закритій мушлі, без втручання зовнішніх сил.
Тому так вражає і тішить цей феномен: думка, почуття раптово, спонтанно виливаються на папір, легко й щиро висловлені до кінця в єдиній розгорнутій цілісній і свіжій метафорі — й застигають, мов крапля ртуті. Ні додати, ні відняти. Поезія.
І цілком випадково серед фестивального галасу чуєш із відкритої сцени в парку тихий голос:
Візьми, не бійсь,
у власні долоні шматочок глини,
хай зріє, звикає до теплоти.
Як виліпиш сам свої дні й хвилини,
ці зліпки життя — то і будеш ти.
Всього два рядки: «Пускає всередину глина пальці,/рукам дозволяє торкати скрізь…» — а ти їх носиш у собі кілька місяців, мимоволі повторюєш у хвилину натхнення і відчуваєш силу Всесвітнього Творення, причетність до нього: «Крутни по колу,/гончарному колу, формуй у плід». Гончарне коло мов коло Всесвіту — і ти в ньому не загублена піщинка, а сила, що творить живе… Ти його твориш, а воно творить тебе… І цей вічний образ гончаря, такий український (абсолютно без вишиванки й Трипілля) і такий вселюдський водночас…
Можливо, серед пістрявих обкладинок на розкладках і загубилася б скромна книжечка з «нетрадиційним» для нашої жіночої поезії мінімалістським оформленням, якби не цей спокійний голос зі сцени. Авторка не відразу зважилася на публікацію: «Може, ще зарано…». І оця невпевненість, відчуття власної недосконалості — вже свідчення таланту. Поет завжди невдоволений собою — і це справжній дар, отака творча невдоволеність.
Спочатку навіть трохи відштовхує назва: «Суцільні монологи». Хіба ж вірші загалом — не монологи ліричного героя? Тавтологія? Претензія на щось глибше? Але починаєш читати — вірш за віршем, не помічаєш, як перегортаєш сторінки… І в кожному, практично в кожному є отой магічний рядок, який не дозволить згорнути книжку, залишиться в пам’яті: «Свідомістю кілометрів харчується вільний дух…», «Знаєш, вони не живуть, а марять…», «І не заздрять померлі отим, що вціліли…», «…опиратись на задні лапи і ловити сніжинки ротом…».
І розумієш: так, монологи. Не ліричного героя — монологи душі. Нічні монологи в тій-таки затишній кімнаті, серед улюблених книжок, під м’яким світлом лампи. І звернені не до людей, ні: до Ловця вітрів і до самих вітрів, до того таємничого нічного мага, який тримає щоки місяця в долонях, до кожної травинки в полях дитинства, до безпритульного пса, що «приліг у опалому листі», й до цього міста з його тужно-жовтими маршрутками, повними роздратування й безсонної ранкової втоми — і розумієш, як поетові хочеться приголубити й пожаліти це похмуре й таке кохане місто… І цілий світ.
У книжці немає циклів. Але вони вгадуються — за цінностями авторки. Ця градація відтінків неоціненного веде від першого до фінального рядка. Світ сприймається дуже своєрідно; в поета з ним теплі й ніжні стосунки. Люди майже завжди підсвідомо пов’язуються з болем. Банальний «конфлікт поета й суспільства»? Аж ніяк. Радше трішки сумна, усміхнена відстороненість, погляд збоку, здаля… Так само авторка дивиться й на себе — з глибини власної душі, тому так виразно їй помітні всі деталі, всі порухи. Це особливе бачення світу, магічне, чи що… Квітки не засушені між сторінок — вони просто прийшли і тут живуть, кожна зі своєю вдачею. Цей світ, населений живими хмарами, вітрами й деревами, здебільшого осінній; неповторними барвами тут грають зима й літо, а ось весни якось ніби й не було — з побоювання тієї клятої банальності? Чи просто осінь — пора неквапних думок під шелест опалого листя, пора підбиття підсумків, аналізу прожитого, рефлексій і висновків? Осінь — драматична пора. І настрій більшості творів такий: ліричний із легким відтінком глибоко захованої драми: «… літні автобуси перехворіли на грип./ Голодні ворони у чорну зібралися зграю./І назва не та, і не той у очах логотип»; «останні гастролі…/З-за хмар поклон/ тому, хто за пультом, /низенько в ноги», «Я вже танцюю повільніший вальс/ з дощем осіннім. Він мені до пари».
Поряд на шкалі цінностей — Слово. Мабуть, воно найбільше важить для авторки, так само, як і вкладена в нього Душа. Душа і Слово переплітаються і звучать в унісон:
Вір, що звуки всіх мелодій — вічні,
Бо немає в музики кінця!
Бо душа співає ніжно й звично,
Голосом, що полонить серця.
І нарешті — Рідне. У нього багато граней. Це і те саме місто, яке варто пожаліти, й золоті береги дитинства, і туга за батьками, за собою, юною і наївною — ностальгія за неповторним. І тут:
Ми вже не ті, які були колись.
Ми збайдужіли, наче скам’яніли.
Усе не так.
До чого дижились?
В собі людей розгледіть не зуміли.
Але при цьому поет вірить, що «Серед жорстоких правил у житті/ Є місце для добра і для любові./Не загубити б істини прості…/Не оминути б…/ Наче випадково».
Шкода, що «більшість» не читає поезії. Книжки, з такою працею і напруженням усіх сил — душевних, творчих, і — куди ж подітися від клятої буденності! — фінансових — розходяться до найближчих друзів, і без такого вилитого болю здатних тебе зрозуміти. А ми всі могли б стати трішечки кращими, уважнішими до тих, хто поряд, проникливішими й щедрішими на емоції… І світ для нас заграв би веселішими барвами, щоб якоїсь миті ми зробили радісне відкриття й услід за автором вигукнули:
Спинись, Хвилино!
Не спіши, постій!
Я так щаслива тут, цієї миті!
Ганна Ручай, письменниця, літредакторка, перекладачка
Цей поет прийшов до нас уже зрілим. Якими були його творчі пошуки — можна лише здогадуватися з обережних зізнань попередньої збірки, що має назву «Суцільні монологи». Вірші Ніни Ковальчук — пряма протилежність бунтарській поезії Марини Дубовик. Але це зовсім не значить, що вона «не боєць». Це той «боєць невидимого фронту», що пробирається до людських сердець потаємними стежками, тихим кроком, озивається до них спокійним, лагідним голосом. І цілком тверезо оцінює всю невдячність своєї праці: «Здалеку видно знак непотрібності…» Але відгук знаходить неодмінно. Не може не знайти, тому що «бігла… зі світанку в полудень/, гинула і воскресала вкотре»… Все пережите і відболіле — у відшліфованих рядках. Хоча в цьому світі поетові «ховатись ніде», — він сподівається: «Мабуть, воскресну і більш не згину». Знову ж таки — у віршах. Це поетичне передчуття настання Добра і Любові в світі. Це Віра автора. У вірші, що починається зі слів «Чекай на мене з яблуком в руці» бачимо ніби новонароджену Єву, чисту й щиру, готову прийняти гірку істину й земні випробування заради любові.
Оксана Щербань писала завжди, з дитинства. Але, мабуть, у часи її юності не було попиту на поезію чистої лірики, камерного звучання. В її віршах немає пафосу. Вона не зачіпає глобальних тем, не долучає свого голосу до хору нашої химерної епохи. Цей поет просто говорить з людьми про наболіле, про те, що близьке всім. І тим, хто вважає поезію «справою молодих», можна відповісти такими її рядками:
