ГАННА РУЧАЙ: ЗАПЕРЕЧЕННЯ ПРОГНОЗІВ

У її активі книги «Духи міста» (у двох томах – «Моя кохана відьма» і «Відьмине кохання», 2005-06), «Жіночий бокс» (2008),”Saudusge mesdames Russos” /Дикі руські пані»/ (2008),«Школа № 13» (2010), електронні кн.. «Смугастий,мов життя» й «Сни та безсоння» /Новели/» мультимедійного видавництва Стрельбицького (2016), книжки для дітей «Мазепа і я» (2011) та «Маруся Чурай і я» (2017).  Лауреат конкурсів “Коронація слова – 2008) та “Золотий лелека” – 2010. 

Свій перший роман “Духи міста” (про улюблену Білу Церкву) написала дев’ятикласницею БЦ ЗСШ №9. З тими зошитами, списаними уже виробленим почерком, цілісінький день просиділа в коридорі видавництва «Веселка», спостерігаючи, як вештаються туди-сюди насельники кабінетів, аж поки секретарка надвечір не доповіла головному про дивакувату відвідувачку. Погортавши рукопис, дядечко резюмував, що це письмо, сучасно тлумачучи, не відповідає канонам соціалістичного реалізму, і нагадав дівчинці про Павлика Морозова, Павку Корчагіна й героїв трудового фронту. Через сорок років «Духи міста», подорослішалі разом з Авторкою, видав «Зелений пес»…Якимось N-ним чуттям вловивши творчий пульс студентки педінституту, співпасажир тролейбусу № 5 П.Загребельний запитав чи і що вона пише і на ствердну відповідь запросив щось із того почитати. З рандеву з метром винесла резюме, що змінювати стиль він не радить, але друкувати її не будуть…. Вона й не міняла (лиш удосконалювала) ні стилю, ані тематики, але ніколи тим не хвалилася і ні з ким не радилася. І тільки через десятки років одважилася звіритися маловідомому, але очлененому СПУ землякові. Зо два місяці тому він одержав автограф іі нової грубенької книжки «На східному фронті є зміни» (БЦ., Час змін- Інформ, 2017):: «Ні цієї, ні всіх попередніх книжок, мабуть, не було б, якби Ви 1999 року не сказали: «Ви готовий письменник», Я й повірила…».

Із сили творів на тему т.зв. АТО – російсько-української війни, що точиться від березня 2014 року, а з них на мої читацькі очі трапили книжки Св. Талан, Б. Жолдака, С.Лойка, О.Виговського, повість Ганни Ручай «На східному фронті є зміни» вирізняється ґрунтовністю і різнобічністю художнього осмислення цього явища. Провівши головного героя ( не з числа ідеалістів, що, за О.Бісмарком, готують революцію, чи фанатів, що здійснюють її, але й не з негідників, що користають плодами) від Майдану до передової східного фронту, Авторка розкриває причини цієї гарячої фази чи не тисячолітнього протистояння (не лукавим метикуванням політиків, а здоровим мужицьким глуздом) і підґрунтя непоказного , не скажеш, що масового, патріотизму, який зупинив немалою кров’ю ворога. Алюзія ремарковому «На західному фронті без змін» має підтекст: крім східного, маємо фронт внутрішній, на якому Україні протистоїть «совок, він у генах, витруїти його – утопія», п’ята колона, корупція, україножери та інша різношерста погань. А щодо змін на східному то це ті, які відбуваються у психіці, поведінці й мотивації вояків, які опинилися тут не завше з доброї волі.

Одержавши повістку від військкомату, молодик із зіпсутою підкинутим правоохоронцями дозою наркотику репутацією, маючи цей виклик за непорозуміння, не завдає собі клопоту хабарем «відкосити» від мобілізації і несподівано для себе й «мамки» потрапляє «в ріденьку сіру купку … тих, хто захиститися не може», адже «платить по повній тільки той, кому платити абсолютно нема чим», отож, за самовдоволеною константацією ровесника «з помітним пивним черевцем» – «в бой ідуть одні дураки!». Пройшовши тритижневу підготовку в «учебці» й на полігоні ( в попередньому житті , на строковій службі, з аналогічного вишколу тільки й виніс що уміння «шикувати ополоники по одній лінії», бо в «учебці» 2002 року вояки «були тільки для показу генералам, яких щоразу приїздило по кілька, тренувальних маршів перед показами, репетирування вітальних кричалок, розгрібання листя, фарбування стендів і чищення снігу». Наводимо таку розлогу цитацію, щоб привернути увагу читача до того, як глибоко в корінь нашої військової безпорадності перших днів московитської агресії дивиться Авторка. [Якби цю функцію виконали літератори, що на ювілеях і річницях в\ч виспівували оди командуванню та червонопрапорному бойовому минулому, в той час як цілеспрямовано розвалювалася армія і розбазарювалося військове майно, та так, що коли настав часХ, жоден танк 72 ОМБр не міг вийти з боксу, поки волонтери не придбали для неї 50 акумуляторів! ] Coціальне розшарування («полковник в канадському однострої,… фантастичних берцях, одеколоном від нього тхне, як із перукарні, і ми : хто в чому, в списаних і схованих прапорщиками «на чорний день» недоносках. Безробітні, пенсіонери, механізатори, містечкові інтелігенти, закодовані від алкоголю, з радикулітами, хронічними плевритами, пієлонефритами, панкреатитами і т.п.» ), політична неоднорідність (окремою «колоною , пробиваючи власну колію по бур’янах, сунуло кілька машин… красувався червоночорний стяг»), розкол у сім’ях по національній належності («Хахли ванючіє! Да штоб я, русскій офіцер, мать сваю прєдал… – показував нам
/дружині-українці й синові – В.І./ від ліктя»). Психологія «Лугандону» («Нє народ отделился, народ пустушка многоголовая-пустоголовая…перєєхал через КПП на УкрАіну, і уже «пєрєсєлєнєц».. Бабкі получіл, опять пєрєшьол блокпост і раз – снова жітєль «свободолюбівой рєспублікі, противостоіш хунтє»), «переселенців» ( блокпостівцю- луганцю, невдовзі дезертирові, дружина надсилає «есемески з лайкою на адресу київських «нациків», які їм щось «тєпєрь по гроб жізні должни», а вони «її з дітьми «па цєрквям таскают» замість того, щоб у Макдональдс зводити чи в Океан-плаза»). Картинами побуту, епізодами контакту солдатів на блокпосту і на ротації з місцевими авторка виписує обличчя Донбасу. І обличчя це непривабливе, нецивілізоване, часто кримінальне, («місцеві бандюки лютують»), вороже українському світу.

3

«Наші поразки на Донбасі не стільки військові, скільки культурні,…моральні…. Усунення конфлікту – це робота на кілька поколінь викладачів, істориків»,– резонерствує «випускник військово-історичного факультету, дисертант і трипільської культури Руслан-Гончар. «Є люди, а є біомаса…15 відсотків за Расєю, 15 за Україну,а решта 70 ні за кого… аби жерти було,»– характеризує «мєсних» колишня російськомовна Віта, яка стає пасією і стимулом до життя головного героя. «Нє хотела Кієвская власть с Донбасом возиться, отдала его на растєрзаніє бандюкам, так пусть тєпєрь і вигрєбаєт. А люді простиє при чьом?» — філософствує щойно в третьому поколінні «корєнной» донецький. [У вивільнені від українців села тільки за два постголодоморні місяці (до нового 1934 р.) завезени 44 ешелони колгоспників з Івановської області з худобою, реманентом, начинням на виконання секретної постанови Раднаркому СССР від 25 жовтня 1933 р., у Дніпропертровську -101 із Західної обл.. РСФСР, в Одеську – 65 з Білорусії й 35 з Горьківської обл.. І всім – навчання й культобслуговування російське.]Але не все так безнадійно: діють партизани, і взагалі «тут повно розумних людей, які працюють з місцевим підпіллям», — запевняє волонтерка, в якій , при всій «збірності» образу, пізнаємо Авторку.

На третьому році війни все чутніше думка, що висловлюють і популярні люди, як от письменник В.Шкляр, віддати Донбас, як ракову пухлину, Росії. А ось що солдат Бандура, механізатор з Білоцерківщини:: «Привикли тут, йопт, усе копійками міряти…. Що значить державі отак запросто землі оддавати! Так довіддаєшся, що й Київ пополам поділять, як колись було ще при Петрі…» Це той самий Бандура, що відмовляється від угоди про нейтралітет з бандформуванням: «Я сюди не договорняки з ними укладати приїхав…І чого це ми повинні труситися, щоб вони нас «нє тронулі»?! Самі хай трусяться, щоб ми не тронули їх!». Той, що зі зіпсутою гранатою (про що не здогадувався) ганяється по полю за російським танком. В цій кров’ю злютованій масі (озброєний народ!) визріває свідомість, що «злодії, котрі жирують в тилу завдяки цій війні, тепер можуть запросто спіймати штик під ребро».

Здається, немає проблеми із загострених війною, якої не заторкнула б наша Авторка. Не остання серед них мовна. «От ніби тепер по мові визначаєш, що за людина. Упертий «вєлікій і могучій» — совок і зрада, перефарбовані колабораціоністи. Фєня з матюками – сепар. Суржик з матюками просто так, бо слів не вистачає, донецький ватник. Суржик з матюками, але «до слова» — наш ватник, з центрального регіону. Ламана українська , але видно, що дуже старається,– людина, яка пройшла Майдан… А чиста українська – це вже людина… Мова усіх нас розкрила, хто є хто».

Дивовижно, як ця жінка змогла вникнути в подробиці військового побуту, воєнного ремесла, психіки людей різних соціальних станів і культурного рівня. Повість можемо рекомендувати і як посібник початкуючому волонтерові і воякові для психологічної підготовки до участі в АТО та й навіть як інструкцію для практики в умовах ворожого оточення. І тут саме час сказати, що Ганна Ручай пройшла Майдан і зону АТО як волонтер і, певною мірою, партизан, спілкувалася з сотнями чи й тисячами людей, бувала в різних тарапатах, накопичила багатющий фактаж і силу-силенну емоцій.

Закохана в рідне місто, Авторка не проминає нагоди висвітлити сторінки його життя як спомином про 72 ОМБр, так і його вид грізної для країни пори, проектуючи на сьогодення обличчя війни: «У нас війна, і дивно, що хтось зовсім недалечко звідси живе як і жив, і нічого для нього не змінилося…Ми їх бачимо, отаких веселих, здорових, а якщо й заклопотаних,, то винятково особистими кар*єрнимиі чи фінансовими проблемами, чисто виголених у ресторанах, театрах, офісах, на корпоративах і домашніх вечірках, де їхні жінки хизуються кулінарними шедеврами, а вони не бачать нічого, крім власного відображення в дзеркальній стіні, яку невідомо хто звів між нами і ними. І нам не хочеться міняти наше тутешнє життя на інше, бо те, що за дзеркальною стіною давно здрібніло для нас до смішного. Ми надто добре знаємо, що все це кожної миті може перекреслити грубою брудно-багряною рискою один-єдиний осколок».

З тринадцяти вояків (такий собі зріз першої хвилі мобілізації), що восени 2014 –го заступили на крайній, забутий Богом і начальством, блокпост, до кінця першого року війни живими лишається лише двоє. Латаний-перелатаний в одеському шпиталі, на путі до своєї частини побитий на «куликовому полі» тамтешніми гопниками («па-рускі не панімает. Научім, рєбят?… не паєдешь рускіх убівать…») Росава розуміє: України, якої прагнув Майдан ще нема. Не додому, а діждатися попутнього волонтера і знову на передок, тепер у добробат.

Бувши першим, ще у рукописі, читачем перших розділів повісті, попросив я прочитати їх знаного прозаїка Андрія Гудиму. Невдовзі почув від нього: «А знаєш, я вірю Авторові!».

Володимир Іванців, редактор, поет, громадський діяч, автор численних публіцистичних книжок, член НСПУ, почесний громадянин м.Біла Церква

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *